Рими

LIV

Коли ми знов згадаємо летючу Нашого щастя мить, То стане видко, як на чорних віях Твоїх сльоза, що зірветься, тремтить. Коли вона покотиться, нарешті, Мов крапелька роси, Згадають і минуле, й нині плинне Наші з тобою тужні голоси.

LV

У стоголосім гаморі бенкету Зачулося мені Зітхання, наче музики відлуння, Що грає вдалині. Зітхання те було мені знайоме, Адже колись я випив подих цей — Пахощі квітки, що зростає потай У тіні галерей. А подруга на

день сказала ніжно: — Замислився чомусь? Печаль мине! — Та ні про що… — Чого ж тоді ти плачеш? — Журба — весела, а вино — сумне.

LVI

Сьогодні — як учора, завтра буде Так само теж! Мишасте небо, незворушний обрій, Ти йдеш і йдеш! Серце, мов пристрій, рухається тупо На всім віку; Ледачий глузд, причаєний у мозку, Спить у кутку. Душа забагла раю, хоч не вірить Вона йому; У втомі без мети кружляє хвиля, Хтозна-чому. Не мовкне голос, що співає нудно Той самий звук, Тече вода, і чути монотонний Краплинний стук. Волочиться життя, і дні за днями Слідом ідуть, Одноманітні… Насолод і болю Не зна ця путь. А часом пригадається зі щемом Давнішнє зло… І все ж таки, якщо той біль — гіркотний, Життя було!

LVII

Ця побудова із кісток і м'яса, Що з хворою проходить головою, Втомилася, і то — не дивовижа; Адже, хоч жив я небагато часу, Життя частина, що була зі мною, Нашкодила мені так сильно й хижо, Що міг би присягнути: я на світі У кожен день убгав одне століття. Отож, мене загибель не бентежить, Що жив достатньо, відказав би смерті; На вигляд ніби і нова одежа, Та знаю, що всередині — потерта. Стара вже, так; моя зоря тьмяніє, Мою жагу потлумлено у герці; Чоло ще молоде, на нім — надія, Та слід жахний карбує біль на серці.

LVIII

Хочеш відчути нектар дивовижний, Що має осад гіркий? Дихай ним, можеш пригубити навіть, Але залиш і не пий. Хочеш, аби нам любов ця з’являлась, Начебто згадка про рай? Нині кохаймося сильно, а завтра Скажемо: «Все, прощавай!»

LIX

Дівча, мені відомий Об’єкт твоїх зітхань; Я розгадав причину Таємних сподівань. Смієшся?.. День настане, Твій здогад засія: У тебе — лиш підозра, Та знаю я. Я знаю твої мрії Та сни твої в імлі; Твої думки, мов книжку, Читаю на чолі. Смієшся?.. День настане, Твій здогад засія: У тебе — лиш підозра, Та знаю я. Про сміх твій і про сльози Я знаю — не кажи: Мені відомі нетрі Жіночої душі. Смієшся?.. День настане, Твій здогад засія: Поки ти відчуваєш, не знаючи нічого, — Всіх відчуттів позбувшись, про все вже знаю я.

LX

Життя моє — пустка, мла, Де з квіту спадають шати; А доля вже привела Туди, де зернини зла Хтось кида — мені збирати.

LXI

Бачачи лихоманку Й довге безсоння ночі, Хто біля мого ліжка Сісти захоче? Коли рука перед смертю Тремтить і в повітрі висне, Шукаючи дружню руку, — Хто її стисне? Коли

заскляніє зір мій І не ворухнуться вії, Хто мені мертві очі Тихо закриє? Коли зачуються дзвони (Опісля мого загину), Хто скаже останнє слово В журну хвилину? Коли померхлі останки Вкриє земля, тим паче Хто до сумної ями Прийде й заплаче? А зранку, як зійде сонце, Спахнувши на небокраї, Мене, блукальця по світу, Хто пригадає?

LXII

Спочатку — відблиск, що тремтить непевно, Тривожний промінь понад морем хвиль; Затим — іскріння, ширення, зростання Й гарячий вибух світла звідусіль. Блискуче сяйво — переможна радість; Нічна імла — страхіття, що гнітить; У сутінках душі моєї світла Коли настане мить?

LXIII

Наче бджоли, зроєні й сердиті, Спогади, що в пам’яті поснули, Раптом виринають нагадати Про часи минулі. Хочу відігнати їх. Даремно! Милості не має ця навала, Кожен прагне боляче діткнути, Кожен ятрить душу гострим жалом.

LXIV

Неначе скупій для скарбу, Знайшов я для болю схов; Гадав: якщо є щось вічне, Це, мабуть, її любов. Даремно я її кличу, А час гукнув з темноти: — Нікчемо, знай, що і вічних Страждань не зазнаєш ти!

LXV

Настала ніч, і не знайшов я схову; І спрага!.. Я напився власних сліз; І голод! Я заплющив мокрі очі, Щоб морок смерть приніс! Був у пустелі я! Вчувався гомін Юрби, що мала скрізь якісь діла, Але для мене, сироти й невдахи… Пустеля то була!

LXVI

Звідкіль я йду?.. Всі пошуки дороги — Жахливі та невдячні: Кривавлю ступні на жорстких стежинах Об гостре каменяччя; На шпичаках душі моєї клоччя, Йдучи назад, побачиш, І дійдеш до колиски, Шукаючи терпляче. Куди я йду? Перетинаю темну Зажурену пустелю; Зима в долині з вічними снігами Їх із нудьгою стеле. Там, де стоїть без напису якогось Валун, немовби скеля, Де забуття постійне, Там гріб — моя оселя.

LXVII

Як гарно здріти світання У сонця вогненній силі Та полум'яний цілунок Його на біжучій хвилі! Як гарно в осінній дощик У синьому надвечір'ї Вдихати пахощі квітів, Що прикрашають подвір'я! Як гарно спостерігати За білого сніговію Ті спалахи червінькові, Що в комині пломеніють! Як гарно, мов реґент хору, Спокійно спати… з хропінням… І їсти, й товстіти!.. Шкода, Цього вже замало нині!

LXVIII

Не відаю, що наснилось Мені минулої ночі; Щось, мабуть, дуже печальне, Бо зранку зажура точить. Намокла моя подушка У тім нічнім неспокої, Й відчув я: душа п’яніє Від насолоди гіркої. Сумна річ — той сон, що тягне Ридання; скажу, одначе, Що маю в осмуті радість… Бо знаю, що я ще плачу!