Рими

LXIX

З народженням громовиця Й зі смертю сяє над нами: Таке коротке життя! Любов чи слава нам сниться, Ми женемося за снами, Пробудження — забуття!

LXX

Скільки разів побіля стін церковних, Од моху посивілих, Я слухав, як посеред ночі раптом До утрені дзвонили! Скільки разів у місячному сяйві Тут моя тінь журлива Була із кипарисом, що над муром Підносився, мов диво! А коли церква поринала в морок, За склом її вікнини Я часто бачив потаємне світло — Гасниці мерехтіння! І хоч пориви вітру в темній вежі По закутках свистіли, У хорі вирізняв один я голос — Ясний, тремтячий, милий. В зимові ночі, коли йшов блукалець Майданом опустілим, Побачивши мене, лякався дуже

І поспішав щосили. І зранку не одна казала бабця Упевнено і сміло, Що бачила: душа паламарева Непрощена ходила. Закутки темні паперті й порталу Вивчав я без упину, Відбитки ніг моїх між кропивою Та берегла місцина. Мене сичі лякливо споглядали Вогненними очима, А потім звикли, і неначе другом Ходив я поміж ними. Я чув довкола себе всяких гадів Спокійне шарудіння, І статуї святих мене вітали, Німотні та камінні!

LXXI

Не спав я; наче був у тому лімбі, Де всі предмети обриси міняли, Не сон — і не буття; містичний простір, А в нім — я, заблукалий. Якісь думки свідомості моєї Кружляли ніби в мовчазному колі, Своє вертіння втишували в танці, Зникаючи поволі. Те світло, що крізь очі в душу входить, Приховували вії, мовби крила; Та інше світло — неземної сфери Всередині ясніло. Аж ось мені зачулося зітхання, Схоже на те, з якими звично в церкві Під час заупокійної молитви Відспівували мертвих. Далекий голос, ніжний і журливий, Назвав мене у зверненні до Бога, І запах я відчув свічок погаслих, І ладану, й вологи. …………………………………………………………… Настала ніч, і в забутті, мов камінь, Упав я на глибоке узголів’я; Заснув, прокинувсь, вигукнув: «Помер хтось Із тих, кого любив я!»

LXXII

ПЕРШИЙ ГОЛОС Хвилі — злагода в нуртовинні; Пах фіалок сп’яняє кров; Ніч — тумани сріблясто-сині, День — золотаве проміння; Я дещо краще знайшов: Маю Любов!

ДРУГИЙ ГОЛОС Гарна аура, хмарка сяйлива, Хвиля, що коло ніг виграє, Острів мрій, де, прагнучи дива, Спочиває душа чутлива, А захоплення моє Славою є!

ТРЕТІЙ ГОЛОС Жаром розпеченим є скарбниця, Погорда — це тінь, що біжить; Золото, слава — омани ниці. Мені лише знадобиться Істина всіх століть: Вільності мить! ………………………………………………… Отак рибалки пливли і співали Одвічні пісні свої; З ударом весла здіймалася піна, І ранило сонце її. — Чи сядеш до нас? — загукали; всміхнувшись, Я відповідь дав їм таку: — Часи ті минули; а зараз одежа Вже сохне моя на піску.

LXXIII

Розплющені доти, Закрили їй вічі; І саваном білим Запнули обличчя; Хтось мовчки журився, Хтось мусив ридати; Всі вийшли, нарешті, З сумної кімнати. Хитався пломінчик Свічі на підлозі Та кидав на стінку Тінь ліжка в тривозі; А в затінку тому Нечітко видніла Окреслена форма Закляклого тіла. Зоря зайнялася, І з першим промінням У селищі гамір Почувся неспинний. І в тому контрасті Світання і змроку, Життя й таємниці Діткнуло глибоко: «Мій Боже, які ж то Мерці одинокі!» Із дому на плечах Гріб рушив до храму, В каплиці для нього Відімкнено браму. І зблідлих останків Ніхто не бентежив: Довкіл — жовті свічі Та чорна одежа. Замовкнули дзвони У тихім смерканні, Стара прочитала Молитву востаннє; І простір до брами Вона перетнула, І церква лишилась Порожня й нечула. Гойдалось вагадло В годиннику мірно, І свічі іскрились У пітьмі вечірній. Так боязко й сумно, Незрушно й жорстоко, Що миті якоїсь Діткнуло глибоко: «Мій Боже, які ж то Мерці одинокі!» Журливе прощання На вишній дзвіниці Послало, гойднувшись, Те серце, що з криці. А друзі та рідні У чорній жалобі Проходили німо В останній шанобі. Темноту і вузькість Останнього схову Відкрила оскарда В кінці для алькова. Поставили гріб І замазали нішу, Затим розійшлися У зболеній тиші. Поклавши оскарду На рам'я, могильник Співав

щось крізь зуби, Віддалений, вільний. Спускалася ніч — Повна тиша і спокій; А в темряві раптом Діткнуло глибоко: «Мій Боже, які ж то Мерці одинокі!» І в ночі зимові, Як холод настане, Коли буревій Нахиляє паркани Та б'ється в шибки Невгамована злива, Я юнку нещасну Згадаю журливо. Там дощ випадає Зі сном нескінченним, Там схов її б'ється Із вітром студеним. Простерта вона Під сирою стіною, Кістки її, певне, Окриті зимою! …………………………… Чи злету до неба Душа — запорука? Чи все є матерія, Гниль і грязюка? Не знаю: та є щось Таємне, без строку, Що кидає нас У тяжку замороку, Оскільки мерці — І сумні, й одинокі!

LXXIV

У тріпотливих ризах Двох ангелів крилатих Над брамою зі злота Зображено на чатах. Сталева огорожа Закрила вхід, одначе Я крізь подвійні ґратки Її, бліду, побачив. Побачив дивний образ, Ніби сновидну вроду Чи промінь, що зникає У сутінках заходу. Виповнювала душу Жага мені гаряча: Чи таїна, чи прірва Заманювала наче! Та ангели очима Немов казали строго: — Поріг цієї брами Доступний лиш для Бога!

LXXV

Чи справді так, що коли сон торкає Трояндними перстами наші очі, Душа біжить із власної в'язниці, Злітаючи охоче? Чи справді так, що мли нічної гостя Здіймається у простір таємничий І що вітрець несе її легенько Із іншими на стрічу? І, вислизнувши із людської форми, Вона земні там розриває пута, Якісь години мешкає у світі, Якого не почути? Сміється й плаче, любить і лютує, І зберігає слід утіхи й горя, Що так подібний у нічному небі До сліду метеора? Не відаю, чи світ видінь примарних Існує в нас, чи десь на небокраї; Та відаю, що знаю стільки люду Із тих, кого не знаю!

LXXVI

У вівтарі боковому Давньої готської церкви Бачив я: крізь вітражі кольорові Падало світло на схованку смерті. Руки поклавши на груди З книжкою — мармурне диво, Створена хистом великого майстра, Жінка на урні лежала вродлива. Тіло її позабуте Вглиб заховали від світу, Але здавалося: ніжним єдвабом Брижилось ложе з важкого граніту. Усміхом дивним обличчя Сяяв збережений спомин — Так небеса зберігають біжучий Сонця, що гасне, вмираючи, промінь. Обіч її узголів’я Сіли два ангели гожі; Палець піднісши до губ застережно, Тишу вони стерегли в огорожі. Мертвою не виглядала; Під ваговитим склепінням У напівтемряві ніби заснула, Бачачи в сні якісь райські видіння. Закут осмути; до нього Я підійшов дуже близько, Ніби отой, хто навшпиньки простує Повз немовля, що дрімає в колисці. Спостерігав я хвилину, Й поблиск її супокою, Ложе камінне, що пропонувало Місце незайняте попід стіною, Збурили потяг жадучий Спізнати часу глибини, Життя незнане за порогом смерті, Де мчать століття, наче мить єдина… …………………………………………… Від боротьби натомившись За існування буремне, Часом пригадую я завидюще Закуток той потаємний і темний. Я про ту жінку стьмянілу Згадую в тихій шанобі: «Що за любов, мовчазна і смертенна! Що то за сон — непорушний, у гробі!»

LXXVII

Мені говориш ти, що маєш серце Хоча б тому, що чуєш, як стукоче. Та це — не серце, а хіба що пристрій, Який шумить за графіком робочим.

LXXVIII

Нікчемною марою, Удаючи, що діє, Попереду Бажання Іде Надія. Її облуди злі Народжуються знову, наче фенікс, З її золи.

LXXIX

Одна з жінок струїла мою душу, А інша отруїла моє тіло. З них жодна не пішла мене шукати, Я скаржитись на них не маю сили. Оскільки світ є круглим, світ кружляє. І якщо завтра, крутячись, отрута Отруїть ще когось, хіба я винний? Що інше, окрім неї, можу збути?

Інші рими

Вічна любов

Можливо, хмари перекриють сонце Навіки, й море висохне за мить; Можливо, вісь землі зненацька трісне, Мов скло, яке дрижить. Все трапиться! Можливо, смерть накине На мене поховальний свій покров; Але в мені не вигасне ніколи Палаюча любов.