Рожеві сиропи (збірник)
Шрифт:
Вранці наступного дня дядя Сергій Валентинович, залишивши номер у готелі (з випивкою, їжею, кокаїном, проститутками та трьома величезними ящиками грошей), виїхав у східному напрямку. Через усю Європу, проїжджаючи й зупиняючись на кілька днів у таких містах, як Генуя, Мілан, Больцано, Зальцбург, Відень, Брно, Краків і, врешті, Львів, дядя Сергій Валентинович намагався закарбувати у своїй пам'яті всю цю безпорадну буденність самотності та незрівнянного багатства. Зі Львова він за годину дістався приватним літаком до Борисполя й за дві години вже вечеряв у затишному ресторані в провулку Чехова. Всі речі, які залишив собі Сергій Валентинович, вкладалися
Треба було неодмінно все змінити. Змінити так, щоб більше ніколи до цього не повертатися. Нехай це звучить і банально і деякою мірою вульгарно, але необхідно спалити всі мости, що розділяють Сергія Валентиновича — колишнього, теперішнього і майбутнього. З цією думкою він викликав таксі, яке довезло Сергія Валентиновича до пішохідного мосту. Діставшись його середини, дядя Сергій Валентинович відчув якусь невимовну і зовсім непоясниму прикрість. З одного боку, він хотів змінити своє життя, зупинити цей маніакальний успіх й розчинитися у натовпі звичайних людей, яких розрізняють лише генетичний фонд та слабка соціальна градація, а з іншого боку — чи не доведеться плакати гіркими сльозами від утрачених можливостей… Ще й не факт, що йому вдасться все це змінити й зупинити.
Врешті, розпанахуваний уздовж і впоперек протиріччями та сумнівами, дядя Сергій Валентинович дістав з кишені камінець і викинув його у спокійні води Дніпра.
Йому хотілося почути, як камінець булькне, щоб запам'ятати цей звук як символ перелому його власної епохи, але в той момент десь щось загуділо, хтось крикнув, завив катер на пристані, й бульку не відбулося. Точніше, дядя Сергій Валентинович не почув його.
Життя змінилося. Листоноша зрозумів одну звичайну й очевидну річ: справа була не в тому, що він утопив свій камінь, а не залишив його під дубом десь у центрі швейцарського напівкантона. Справа була у тому, з яким серцем ти відпускаєш свої сили. І тоді, стоячи на мосту, він таки відпустив його: з важким серцем, але в той же час відверто бажаючи позбутися своїх надприродних здібностей, які, якщо дивитися правді У вічі, дісталися йому напрочуд легко.
І так нечесно!
Як насправді чесно і що таке абсолют чесності, дядя Сергій Валентинович не знав, тому, провештавшись із тиждень містом, він зрозумів, що воно, це місто, йому в принципі подобається, і що тут в принципі можна жити, і що нове життя треба почати з нового помешкання. За кілька днів він зв'язався з брокером і обміняв одну з валіз на чотирикімнатну квартиру в кооперативному будинку на розі Чорновола і проспекту Перемоги. Це було чесно. Сергій Валентинович відмовився від несказанних багатств заради простецького існування, тому має повнісіньке право розпочати своє простецьке існування з невеличкою форою на старті. Так би мовити, захищеним тилом, куди він зможе привести жінку.
Спочатку було важко. Кожного разу, коли дядя Сергій Валентинович бачив у вітрині магазину ту чи іншу річ, яка йому подобалась, нав'язлива думка, що він тепер не здатен отримати те, чого бажає, починала прогризати в ньому жаль за втраченим, але зібравши всю волю в кулак, він сильно зажмурював очі й ішов далі. Хоча іноді якась вертлява напівдумка прослизала, і листоноша починав шкодувати за кілограмом кокаїну та найдорожчою проституткою, які залишилися в Монте-Карло. Все це він, зрештою, міг би вигідно тут перепродати й купити собі, наприклад, «ниву» або «дев'ятку».
Коли грошей не стало не тільки на бажане, але
З цією думкою він узяв усі свої гроші (щось близько трьохсот гривень) і пішов у казино. Не затримавшись там і десяти хвилин, він опинився на брівці з порожніми кишенями та фізичним голодом, який зводив його з розуму.
Доведеться йти на роботу.
Роботу дядя Сергій Валентинович шукав довго і пристрасно. Він відчував потребу робити корисну, але разом з тим приємну справу. Він знову став листоношею. Принаймні він так себе називав. Робота ж його полягала не в листоношстві, а в управлінні цілим відділом сортувальників спецкореспонденції. Цей відділ був частиною секретної філії Укрпошти, якою займалися спецслужби. Він приймав набагато більше пошти, ніж основний центр, що знаходився біля залізничного вокзалу. Робота, врешті, була напівсекретною, і влаштуватися туди він зміг лише завдяки одному своєму знайомому, який займався різними бізнесовими справами та мав широкий вплив на різні соціально-економічні кола. З цим впливовим знайомим дядя Сергій Валентинович познайомився у Баден-Бадені ще три роки тому.
Залишилося знайти жінку.
Вони познайомилися на одному журфіксі, який щонеділі влаштовував той самий впливовий приятель Сергія Валентиновича. Неділю приятель обрав не випадково. У суботу всі неодмінно б понапивалися свинями й приємний вечір перетворився б на бедлам, а бедламу приятель не любив. Тому він обрав неділю — у понеділок усім на роботу, якщо хто і нап'ється, то випадково, а випадок — не закономірність. Про це неодноразово наголошував приятель. В одну з таких неділь була запрошена і Ада — молодша донька приятелевого однокурсника. Ада постійно мовчала, а на запитання лише ховала очі та коротко відповідала «так» або «ні». Можливо, саме ця цнотлива стриманість і тонка душевна організація підкупили Сергія Валентиновича. Він не те щоб закохався, але виокремлював Аду з усіх гостей жіночої статі. Всі інші поряд з беззахисною Адою здавалися листоноші пантерами та гієнами.
Одного разу, запропонувавши Аді провести її до трамвайної зупинки, Сергій Валентинович тим самим зробив один з найрішучіших у своєму житті кроків. Ада погодилась, а вже коли під'їхав трамвай, Сергій Валентинович зробив спробу її поцілувати. Стримуючи тремтіння у голосі, Ада промовила:
— Не треба.
Так тривало щонеділі аж до Різдва. Кожного разу Сергій Валентинович намагався поцілувати Аду, і кожного разу вона просила цього не робити.
— Можна хоча б обійняти вас? — ледь не розревівся дядя Сергій Валентинович в один з недільних вечорів.
— Обніміть.
Він обійняв Дду й одразу відсахнувся від неї — відчув, як збільшується його чоловіча сутність. Крізь пальто, швидше за все, Ада нічого б не відчула, але на всяк випадок…
Більше Ада на щонедільному журфіксі не з'являлася. Вже місяць, як листоноша її не бачив, що змушувало його мучитися на предмет сердечної хвороби. Врешті він не витримав і на початку лютого таки відшукав її, Аду. Мешкала вона у невеличкій однокімнатній квартирі, яку на час навчання у медичному інституті їй винайняв батько.