Розшук
Шрифт:
Старший лейтенант уважно вислухав Олексія, зітхнув:
— Шкода… Дмитро Макарович дзвонив мені вчора ввечері. Але це добре, що ви прийшли самі. Дуже добре. От якби тільки трохи раніше…
Олексій опустив голову, похмуро втупився собі під ноги. Ніколи собі не пробачить своєї малодушності. Ніколи…
— Боюсь, — зізнався Олексій. — Той лисий чорт здатен на все. За Катьку боюсь.
— Не бійтесь. Нічого він їй не зробить. Не встигне.
— Боб велів мені ще одну… білу…
— Коли?
— Післязавтра…
Дмитрієв з
— Куди гнати машину, знаєте?
— Ні… — похитав головою Олексій.
— Значить, ви повинні десь із ним зустрітися?
— Так. На Лісовому масиві.
— А хто її поведе звідти? Боб?
— Ні, він за кермо ніколи не сідає, не хоче ризикувати. Хтось із тих, з ким він потім розбирає машини.
— Ач який хитрун… Чужими руками жар загрібає.
— Я його вб’ю… — похмуро сказав Олексій. — Таке падло треба вбити.
— Киньте, Северин, — махнув рукою Дмитрієв. — Вам тепер про себе думати треба. І про Катю. — Помовчав і раптом сказав: — А машину доведеться вкрасти. Востаннє.
…“Жигулі” мчали міськими вулицями. Раз у раз Олексій поглядав у дзеркало заднього виду. Але, звичайно, “Волги”, що їхала за кілометр від нього, бачити не міг.
Майор Кожухар, що сидів поруч із водієм, підніс до губів ебонітове кружальце мікрофона:
— Дмитрієв, як там у вас?
Старший лейтенант знаходився в іншій “Волзі”, що їхала за кілька кілометрів паралельним курсом. На задньому сидінні розташувався лейтенант з експертно-криміналістичного відділу.
— Порядок, товаришу майор. Маршрут контролюємо.
В навушниках лейтенанта з ЕКВ тоненький писк: портативний прилад-пеленгатор чутко приймав сигнали від передавача, вмонтованого в “Жигулі”, за кермом яких сидів Олексій.
“Жигулі” звернули до лісу, проїхали з півкілометра й зупинились. З цього місця дорога не проглядалась, чувся лише шум автомобілів.
Кожухар сказав у мікрофон:
— Зупиніться подалі, щоб не привертати уваги.
— Зрозумів, — відповів Дмитрієв.
З боку дороги з’явився Боб.
— Привіт! — сказав він.
— Привіт, — відповів Олексій, виходячи з машини. — Чому сам? А де Довгий?
— Зайнятий. А справа підганяє: клієнт щедрий попався, шкода упускати.
— Так що, сам поведеш?
— Ти ж знаєш, я за кермо не сідаю. Поведеш ти.
“Ну, що ж, добре, — подумав Олексій із зловтіхою. — Відвідаю ваше осине гніздо, не завадить. Запам’ятаю адреску, бо щось оперативників не видно. Невже зірвалося?”
“Жигулі” виїхали з лісу на дорогу, набрали швидкість. Олексій занепокоєно поглядав у дзеркало. Один з таких поглядів перехопив Боб.
— Що ти там видивляєшся? — підозріло запитав.
— Наче міліція, — Олексій тепер не ховаючись дивився в дзеркало. — Ні, здалося.
Боб обернувся: за ним їхав жовтий “Москвич”.
— Ану, зверни праворуч, — скомандував Боб.
“Жигулі” з’їхали під міст і, зробивши коло, знову виїхали на нього з іншого боку.
— Як справи? — запитав
— Щось крутиться на одному місці, — відповів Дмитрієв. — Схоже, в нього манія переслідування.
— Очі йому не муляй.
— Та я від нього за кілометр!
Нервове напруження Олексія передалося Бобу. Він знову озирнувся. “Москвича” не було, але натомість прив’язалася чорна “Волга”. Вона не сподобалася Бобу ще більше.
— Знову карусель влаштував, — доповів Дмитрієв.
— Обережний, паразит, — сказав майору водій.
— Нічого, нехай покружляє.
Нарешті “Жигулі” вибралися на Кільцеву дорогу і помчали в бік Біличів, звернули на вулицю Володі Ульянова, заїхали на подвір’я приватного будинку.
Через десять хвилин оперативна група замкнула навколо нього кільце.
Допомагаючи Бобу знімати колеса, Олексій втішав себе думкою, що тепер йому відомо, де знаходиться лігво банди. Але ж де міліція?
Шум машини, що зупинилася біля воріт, насторожив Боба. Він визирнув з гаража і відразу сіпнувся назад.
— Менти!..
Дмитрієв підійшов до гаража, обережно відкрив двері. Притиснувшись до стіни, Боб заніс руку з монтировкою. У той момент, коли голова старшого лейтенанта з’явилася в одвірку, Олексій кинувся на Боба і схопив його за руку.
— Ах, сука-а… — засичав Боб і різким ударом коліна відкинув Олексія. Але наступної миті сам опинився на підлозі.
Передавши затриманого оперативникам, старший лейтенант допоміг Олексію піднятися, поплескав його по плечі і пішов до будинку.
Двері виявилися замкненими. Дмитрієв зазирнув у замкову шпарину: ключ стирчав з того боку. Ступивши кілька кроків назад, старший лейтенант притис руки й плечем кинувся на двері. Замок не витримав. За дверима, притиснувшись до стіни, стояв чоловік з таким же білим, як стіна, обличчям, на якому вирізнялися чорні акуратні вусики.
— Кого я бачу?! — радо розвів руки Дмитрієв. — З побаченням, громадянине Іконников…
Валерій Кисельов
ВІДСУТНЯ ЛАНКА
Оповідання
Зранку дощило, і за півгодини, поки дістався до лікарні, я відчував себе величезною вологою губкою.
В лікарні був операційний день, і зустріли мене не дуже ласкаво. Лікар з підозрою по черзі роздивлявся посвідчення й моє обличчя, а потім хвилин п’ятнадцять розтлумачував, як поводитися з важкохворими. Я стерпів, бо не збирався з ранку псувати собі настрій. Та й справа цього не дозволяла. Хоча з першого погляду здалася тривіальним випадком…