Розшук
Шрифт:
Згадав про цю розмову. Мабуть, поспішив з нею. Й так він уже міг здогадатись: його затримання якось пов’язане з Литою могилою і туристами, коли навіть повірити, що про тайник він нічого й справді не знає.
З Танченком і Шерстюком простіше. Лист в схованці, підробка документів — факти, які заперечувати важко. Як і пояснювати свої нічні мандри до Литої могили. Знайомство з лісником обидва заперечують, довести протилежне поки важко.
— Чого зажурився? — напівобернувся з переднього сидіння Гурба. — Ти, зрештою, своє завдання виконав:
— До чого тут заколки?
— А раптом на них виявимо яд, такий самий, як у крові загиблого Зайцева?
Карий пожвавився.
— Цілком можливо.
— Це тільки версія, та коли вона справдиться — міцно позв’язуємо цих артистів і Зайцева.
— Але тоді з версії випадає Іванюта.
— Не зовсім. А лист? Пригадай зміст.
Звичайно, Максим пам’ятав, що було написано на невеличкому аркушику в конверті, який Шерстюк замаскував у розграбованому тайнику: “Все у нас. Жди тут”.
— Думаєте, це адресовано Іванюті?
— Гарантії абсолютної немає, але чому б і не допустити таке: Іванюта ховає частину скарбу в тайнику, Танченко, Шерстюк, Зайцев вислідили його. Зайцев потім захотів привласнити все, але його припутали. Тайник спустошили. І тут довідуються — Іванюта втік. Куди він подасться насамперед? До золота. Отут вони його й зустрінуть.
— Навіщо їм зустрічатись? Золото ж по вашій версії у цих двох, їм Іванюта не потрібен. Для них краще, аби він був за ґратами. І якомога довше.
Гурба замовк, але тільки на хвилину.
— Можливо, вони захотіли його убити?
— Навряд. Обоє в засідці були без зброї, а голими руками Іванюту їм не взяти. Ні, тут щось не так. Наче і є логіка у ваших міркуваннях, але Іванюта сюди не дуже вписується.
— Бояться вони його, чи що?
— І вирішили покаятись, бо забрали золото. Малоймовірно! Ні, я твердо переконаний — коли б вони з тайника забрали щось суттєве, зникли б відразу. Тут щось не те. Не можу зрозуміти, за що поплатився Зайцев. А що, як тут і лісник руку приклав? Як ви дивитесь, чи не варто зробити у нього обшук?
— На якій підставі? Треба подумати…
Карий підбадьорився, як людина, яка після довгих блукань вийшла на шлях.
— Я поїду подивитися, як він живе. Маю право?
— Звичайно.
— Поїду обов’язково. До мого повернення розсадіть цих туристів і лісника окремо.
34
У цей час Іванюта з рушницею за спиною, важким дипломатом у руці й довгою жердиною в іншій вибирався з болота на протилежному березі. Страх гнав його геть. Іноді зупинявся, завмирав на якусь мить, слухав, чи не чути погоні? Але гамір по той бік озера стих. Починався новий день, з-за лісу визирав червоний окраєць сонця. Доведеться вибиратися звідси вдень.
Коли лісник потрапив у пастку й ліс ожив голосами, Іванюта з дипломатом, в якому були акуратно упаковані монети, стояв в кроках двадцяти від місця подій. Спочатку він нічого не зрозумів, не міг навіть зрушити з місця від несподіванки. Хоча й передбачав можливу засідку біля тайника. Думка ця утвердилась ще тоді, коли переходив болото. Тоді й вирішив спочатку провідати лісника.
Його візиту лісник здивувався. Іванюта почав уже було шкодувати, що показався на очі цьому відлюдьку. Але втрачати було нічого, тому дістав заздалегідь наготовані монети, відрахував кілька .на столі перед мовчазним, похмурим господарем. З радістю помітив, як жадібно зблиснули в того очі.
— Це за мотоцикл. Сподіваюсь, тобі його вже повернули?
— Повернули, — хрипло відказав лісник, не рухаючись з місця.
— А це, — Іванюта відрахував ще десять монет, — за одну послугу, яку ти мені зробиш сьогодні вночі, і за те, що позичу в тебе дробовика.
Лісник заперечливо хитнув головою.
— Не дрейф, зробимо так, ніби я тебе пограбував. Ти нічим не ризикуєш.
— Ні, так не годиться, — заперечив лісник спокійним голосом. — Бери так. Що в мене був, краще нікому не знати.
— Може, й так, — пожвавішав Іванюта, бо зрозумів: з цим лісовиком домовиться.
— Що робити?
— Одну дрібницю. Тут неподалік є схованка. Там треба забрати гроші, золото і документи. Гроші й документи мені, золото тобі. Там його надовго вистачить.
— Знайшов, значить-таки, — з гіркотою в голосі сказав, змінившись на обличчі, лісник. — Знайшов… А я скільки шукав і дарма. — Він з люттю вдарив кулаком по столу. — Та я заради нього в оцій глушині гибію уже скільки років. І з-під самого носа…
Іванюта насторожився. Добре, з’явився сюди без дипломата, а то чого доброго цей навіжений придушив би…
— Сам чого не йдеш? — лісник уже опанував себе, спритно згріб монети зі столу і тепер стояв навпроти Іванюти й сторожко вдивлявся йому в обличчя.
— Там може бути хтось з моїх знайомих. Вони знають — є тайник, але не знають де, — збрехав. — До речі, нікого там підозрілого не зустрічав?
Лісник знову сів за стіл. Схоже, цей хлопець говорить правду. Він і раніше підозрював: оті дві сімейки туристів товчуться там недарма.
— Є там четверо.
— Скільки?
— Подружжя художників, вірніше, він малює, вона травки збирає. А ще двоє так просто відпочивають.
Іванюта задумався. Навряд чи це ті. Вголос же сказав:
— От бачиш, мені там з’являтись не з руки, а ти лісник, ходиш, де хочеш і коли завгодно. І нічого не втрачаєш, навіть якщо тебе там затримають. Скажеш, випадково знайшов. Відберуть усе, тобі ж нічого не буде. Скажеш, хотів уранці у міліцію віднести, хто доведе, що це не так? Але краще не попадатись. Ну то як?