Руді сестри
Шрифт:
— Гаразд, — сказав Пліній, допиваючи пиво. — Напевне, нам ще доведеться час од часу звертатись до тебе, то я зателефоную по цьому номеру.
— Авжеж. Я там буваю щодня. Тільки ви мені задзвоните, я миттю примчу, бо це недалечко, на вулиці Гравіна. На перший же поклик я тут як тут!
Стомлені подорожжю, вони вирішили нікуди не виходити того вечора і, повечерявши в готелі, перейшли до малого салону покурити перед сном.
У фотелі сиділа якась схожа на чужинку стара пані, тримаючи на колінах песика — китайського муцика. У другому фотелі молодий
Відколи вони переступили поріг салону, стара пані не спускала з них очей. Зрештою через якийсь час спитала в них з помітним французьким акцентом:
— Добродії теж з Томельйосо?
— Так, шановна, — відказав дон Лотаріо. — По чому ви це пізнали?
— Бо всі пожильці цього готелю звідти.
— За винятком отого, — зауважив дон Лотаріо, кивнувши на негра.
— І мене. Я теж не з Томельйосо. Натомість звідти мій песик.
— Справді?
— Еге ж. Це подарунок однієї дівчинки з Томельйосо. Він мені за сина.
І замовкла, пестячи своє собача, котре видавалося дуже з того задоволеним.
— У мене нікого більше немає, окрім нього. Усі померли у Франції.
— І давно ви живете в Іспанії?
— П'ять років.
— Вам подобається наш край?
— Ні. Але хіба не однаково, померти тут чи деінде? Запала мовчанка, така гнітюча, що навіть негр завважив це і підняв од книжки свої порцелянові очі.
Стара французка з гідністю підвелася і, взявши песика під пахву, кивнула головою на прощання.
Дон Лотаріо зобразив на своєму обличчі подивування. Негр повернувся до лектури, відкинувшись у фотелі.
До салону зазирнув власник готелю дон Еустасіо. Він подивився поверх окулярів на негра і підсів до приятелів погомоніти. Було вже пізно. Фараон так і не з'явився, тож вони, позіхаючи, піднялися до своїх покоїв.
Рано-вранці вони вже були на вулиці Фігероа. З допомогою фахівця, присланого з департаменту, відкрили шухляду, де лежали всі ключі, й почали ретельно оглядати шафи, комоди й скриньки, перебираючи білизну, листи, фотографії та різні пам'ятні речі. Шукали чогось такого, що могло б навести на слід. З усього, що пройшло перед їхніми очима й через їхні руки того ранку, увагу Плінія і дона Лотаріо привернув кількатижневий людський ембріон, законсервований у скляниці зі спиртом. Він стояв на горішній полиці шафи в покою, котрий, певне, правив колись за опочивальню подружжю Пелаес.
— Мабуть, якась родинна реліквія, — зауважив дон Лотаріо. Пліній погодився з таким припущенням, і невдовзі вони мали нагоду пересвідчитись, що сестри Пелаес зберігали й іншого роду реліквії: пасма волосся, молочні зуби, бандаж проти кили й дамську рукавичку з випаленими дірками.
— Так… Тут шанують минувшину й пам'ять предків. Пополудні зателефонувала Гертрудіс, повідомивши, що навідається ненадовго подати їм пива.
— Чи варто було їхати до Мадріда задля того, щоб цілісінький день нидіти у цій дірі? — раптом роздратовано сказав дон Лотаріо, визираючи на балкон.
Пліній подивовано глянув на нього.
— А ви гадали, що ми вибралися сюди байдики бити? Ми приїхали працювати.
— Ясна річ. Але ж можна поєднати потрібне з приємним. Приміром, ми могли б
— Але ключ до загадки ми можемо знайти тільки тут. А часу у нас доволі. Як тільки закінчимо справу, цілий день присвятимо тутешнім дивовижам.
Згадавши про велику шафу в кімнаті поряд з кухнею, Плн ній подався туди в трохи гіршому гуморі. Дон Лотаріо з похмурим обличчям ще постояв перед залитим сонцем балконом і зрештою неохоче поплентав за шефом.
Той саме відчинив велику шафу, напхом напхану ляльками різного розміру, часу та якості. Усі чистесенькі, ошатно зодягнені й вишнкувані в ідеальному, навіть занудливому порядку. Десятки скляних очей дивилися на нього. Піднесені руки з розчепіреними пальцями. Застиглі усміхи. Червоні вуста. Безліч ясноволосих голівок.
Пліній аж розчулився, розглядаючи цей вертеп. У тих різноманітних фігурках з порцеляни, пап'є-маше й пластмаси уособлювалися нездійснені материнські інстинкти Рудих сестер. Він уявив собі, як ті шістдесятирічні панночки вечорами співають колискові перед оцією збірнею ляльок, перевдягають в інші сукенки, пригортають їх до своїх теплих зів'ялих грудей і виціловують шорсткими вустами. Усі діти, котрих вони не вродили і котрими снили, були помножені в тій шафі…
Пліній подумав про власну доньку, свою бідолашну доньку, вже дорослу, котра теж може не вийти заміж і зостатися самотньою, мріючи ночами про ненароджених дітей, про їхній нічний плач… Жінка, котра не породила, навіває такий сум, як най-смутніший цвинтарний кипарис. Треба, сто чортів, дати тій доль-ній частині тіла все, що їй належиться, а не справляти нічниці мов мармурове погруддя на п'єдесталі.
— Що ти там уподобав?
— Та нічого. Трохи задумався.
Задзеленчав дзвоник. Дон Лотаріо пішов одчинити. То була Гертрудіс. Вона увійшла пружною ходою і, привітавшись з ними, безпосередньо спитала, на що вони згаяли сьогоднішній ранок. Пліній спокійнісінько перелічив їй усі оглянуті закамарки, покої та шафи.
Служниця вчинила їм справжній екзамен:
— А високу шафу дивилися? А велику комоду? А комірку? А шафу з діточками? А полиці в бібліотеці? А…
На всі запитання Пліній ствердно кивав головою. Змушена визнати свою поразку, Гертрудіс пішла по пиво. Пліній позіхав, сидячи у фотелі, а дон Лотаріо повернувся до балкона.
— Але тут є дещо, чого ви, напевне, не бачили, — оголосила Гертрудіс, повертаючись з пляшками пива в руках.
— Що ж це?
— Кімната духів.
— І що в тій кімнаті?
— Подивіться. Я її ніколи не бачила.
— А те, що є у шафах, на полицях, у столиках, скринях, ти коли-небудь бачила?
— Теж ні. Панночки дуже потайливі.
Облишивши цю розмову, вони неквапливо допили пиво й доїли шинку. Коли чоловіки покурили, Пліній підвівся:
— То сходимо подивимось на те чистилище з духами?
Між великою шафою часів королеви Ізабели і дверима, що провадили до невеличкого, тьмяно освітленого кабінету, світла завіса закривала вузький коридорчик, де стояла ще одна вже обшукана шафа, в якій зберігалося всяке манаття й вовняні речі.