Русичі

Юринець Ігор

Ту ж мить соцький, який чатував уже при вході, дав знак. Похмурий воїн у повному бойовому вбранні підвів до воєводи породистого білосніжного жеребця, що раз по раз знервовано стріпував густою вичесаною гривою. Слова не мовивши, злетів Гнєз у сідло і, ледь торкнувши повід, спрямував коня туди, де хіба що по шелесткому гаморі можна було розпізнати наготовлені до приступу шеренги воїнів.

8

— Не супротився, посаднику. Чи тобі йти всупереч волі отця нашого небесного! Не чужинці то, не таті [28] — воїни Христові, яким призначено самим небом донести світло істинної віри в землю цю, що до

сих пір схиляється перед ідолами поганськими, — розмашисто хрестився монах Іов, ніби хотів тим надати більшої ваги своїм словам. Хитлива тінь його у тьмяному світлі свіч лягла на всю світлицю і наче уособлювала невідворотність кари, що чекала посадника за непокору божій волі.

28

Таті— грабіжники, злодії.

— Чи забув уже, боярине, як цілував хрест святий та присягався не визнавати інших богів, окрім істинного отця нашого небесного?! — аж дзвенів від обурення скрипучий голос монаха. — Чому ж вагаєшся нині: чи стати на бік християнського воїнства, а чи й далі тримати ворота затвореними перед своїми братами за вірою.

— Мовчи, святеннику! Чи розумієш хоч сам, на що підбиваєш мене? На підступ! На зраду! — лють спотворила обличчя боярина. — Хіба може бути угодним богові клятвопреступництво? Хіба не гріх то непростимий, не ганьба довічна — віддати свій народ, Русь нашу в лабета чужинські?!

— Народ?! Який народ? Он, чуєш, гуде, рокоче грище поганське, істуканам камінним поклоняються, замість того щоб хоч у сю тяжку годину навернути серця до істинної віри. Церква наша, яку сам звелів спорудити, порожня стоїть. Тупі, нікчемні, погрузлі в гріху та розпусті — ось ті, кого народом зовеш! Кажеш, клятву князеві на вірність давав? А хіба гріх то — переступити клятву володареві, який відцурався бога істинного, посмів поряд із храмом святим, зведеним ще великою княгинею Ольгою, капища поганські понаставляти?! — аж бризкав слиною висохлий та зігнутий, ніби сучкуватий костур, старець. — Ні, доброчестя то, воєводо, і святий обов’язок кожного християнина.

— Не те мовиш, старче, — перебив ту річ Миловид, що, здавалося, аж кипів насилу тамованим гнівом. — З того темного і погрузлого в гріху народу сам я вийшов, і відректися від нього у годину випробувань — то найбільша підлість. А що на князя великого Володимира хулу зводиш — то побережися, Іове. Багато прощаю тобі, та не все! Та й ти ж син землі сеї. Чи забув?! По землях чужих мудрість визбирував, то, може, заразом і серце своє чужоземним змінив, бо кращим було та надійнішим?! Є в кожного з нас найвище призначення — оберігати від ворога край той, де народився і зріс, аби прорости у літа прийдешні в нащадках своїх. Той же, хто забуває про се, втрачає людську подобу, не живе, а животіє лише та й зникає у сьому безконечному світі без сліду. Я не забув свого призначення, монаше!

Отець Іов лиш бликав безбарвними очицями, що недавно ще пропікали посадника запальним зблиском, а тепер почали стухати, наче присипані попелом жарини. Чи не вперше не зміг переконати Іов боярина, ніби наткнувся на неподатливу стіну, що раптово розділила обидвох колишніх однодумців і з кожним словом лише ставала зримішою, міцніла. Тому й вирішив дочекатися більш слушної часини.

— Що ж, не буду перечити тобі, боярине, бо не чуєш слів моїх, диявол твою мудрість та розважливість притлумив. Але добре подумай, бо, може, якраз тепер відкидаєш вічне блаженство заради суєти, марнот миттєвих… — монах звів очі догори, зашелестів зів’ялими блідими вустами слова якоїсь молитви, постать його нечутно вислизнула зі світлиці.

Тривожно і незатишно було на серці у Миловида. Мерехтіли темнаві розпливчасті тіні від свічників і ніби живили такі ж хитливі відблиски неспокою та непевності у думках боярина. Таки не впали на вітер скрадливі

слова монаха. Бо й справді, що єднає його, піднятого княжою волею над тисячами люду боярина Миловида, з оцими землеробами, скотарями та ремісниками? Народ? А може, й справді — лише стадо бездумне, придатне хіба що з готовністю вислуховувати повеління та слугувати великим світу сього, до яких причисляв і себе. От і тепер без нього, Миловида, розбіглися б, мабуть, по яругах, закутках найглухіших, гнані однією мислю: як оберегти власне життя. Що їм Русь, вітчизна?! Тільки його волею об’єднані за цими стінами у значну силу, що може оборонити свій край та й себе самих від нападників… То що ж, за них, за цих простолюдів, котрим невідоме жодне з почуттів шляхетних, що підіймають людину над іншими живими істотами, будеш вмирати за цими стінами, посаднику?!

Чи й справді дослухати порад монаха, — вигулькнув причаєний глибоко сумнів, — та перейти під руку нового володаря, який оцінить вище, ніж невдячний Володимир, і розум, і вірність, і доблесть ратну? Аж огледівся підозріло довкола, чи хто не вичитав ті, ще не зодягнуті у слова мислі потаємні.

Тихо. Нікого. Лише десь у кутку шаруділа мишва — невидима і всюдисуща. Та й хто міг би завітати сюди у цю запівнічну годину. Ні від кого тут, у кріпості, чекати розради, ні з ким поділитися найпотаємнішим. Хіба покликати тивуна?.. Та від нього марно сподіватися на мудру пораду: змалечку, певно, одна лиш думка в голові зріє, як примножити власні статки, добра побільше надбати. За свою вигоду Горазд і його, боярина, не змигнувши оком, лехітам продасть.

Думай, Миловиде, думай, — підстьобував сам себе. Там — почесті й багатство. Тут — не знати що: непевна і тяжка оборона, а може, й смерть. Бо ж чого варте оце, хоч і озброєне добре, горянське військо супроти навчених, гартованих у боях воїв лехітських?! Рано чи пізно, а, певно, спопеліє багаттям надтисьменська кріпость, як от, здавалося, теж неприступне Сільце. Чекати на поміч з Києва? Малі на те сподіванки. Бо хоч і послав нещодавно двох гінців до князя Володимира з вістю, що неспокоєм повниться порубіжжя, та як у безвість канули… Далеко Київ. А у володаря Руської держави, певно, клопотів і у стольнім граді вистачає.

У тих невеселих думах застали боярина перші тремкі відсвіти світанку. Втома все владніше склеплювала повіки. І коли вже почав роздягатися, аби хоч часину передрімати, передранкова сутінь раптом ожила наростаючим гамором та голосними вигуками. Ту ж мить прогупотіли за вікном квапливі кроки, тривожно забрязкотіла зброя.

Коли хряснули, відчинившись, важкі дубові двері і влетів до опочивальні соцький його дружини Всевід, боярин вже оперізувався поверх кольчуги шкіряним пасом, на якому висів важкий двосічний меч.

— Все! Почалося, воєводо! — задихано гукнув від порога прибулець. — Лехіти пішли на приступ!.. Не чекали того. Помітили їх, коли вже на стіни декотрі ступили…

— Охоронці чортові! Спали чи посліпли на той час?! — не дослухаючись до виправдовувань соцького, Миловид кинувся до дверей.

А на стінах вже зійшлися врукопаш. Годі було щось розібрати сторонньому у страховинному вировищі смерті, що гриміло непогамовно крицевими ударами, раз по раз шматоване дикими нелюдськими скриками, хрипкими нерозбірливими вигуками зранених та вмираючих. Густий передранковий туман клубочився сивуватою маною, огортаючи подекуди непроникною запоною людський натовп, ніби прагнув пригасити страхітливе видовище битви, що, мов невситимий вир, затягувала в себе щораз більше люду, розбухала, кублилася, наче зранений хижий звір, з дикою радістю вихоплювала з-поміж живих усе нові і нові жертви. Яскраві плями крові боляче зблискували тут і там, але не будили в людях інстинкту самозбереження, тільки розбурхували вихоплену з глибин єства первісну лють. Все — і розум, і чуття, і думки — притлумлено було єдиним словом, єдиним поривом: «Убий!»