Русичі
Шрифт:
Бій наростав…
Усе нові і нові височенні стовбури ялин з пообтинаним до половини гіллям і. приладнаними до верхівок наконечниками списів здіймалися з того боку рову і, зіп’явшись на повен зріст, з глухим стуком гримали об дубові стіни. Миттю ті міцні та надійні драбини, що намертво впиналися у неподатливі бервена металевими вістрями, обростали людьми. Одчайдушно дерлися вгору все нові й нові нападники, прикриваючи щитами тіла від стріл та ударів важких бойових сокир. І, здавалося, ніщо вже не зможе їх спинити.
Миловид, вихопившись на стіну поперед двох десятків своїх дружинників, з одного погляду визначив найнебезпечніше для надтисьменців місце. Якщо впродовж усього східного відрізка стіни нападники лише робили одчайдушні спроби захопити кілька сажнів вільного простору, аби дати вибратися нагору іншим, то на західній вежі, що увінчувала кріпосні ворота, вони зуміли-таки домогтися свого. Все нові воїни без особливих зусиль підіймалися догори та поповнювали ряди переднього загону лехітів. А кілька з них, прикриті надійно своїми товаришами, уже пробивалися донизу — туди, де на міцних дубових колодах закріплено було товсті шнури, за допомогою яких підіймали та опускали вхідний місток і ворота.
Важко довелося б оборонцям, якби вдалося лехітам здійснити задумане і відкрити дорогу у кріпость основним силам. Саме туди спрямував свій невеличкий загін Миловид.
Страшний у люті, зі спотвореним зловісною посмішкою обличчям, воєвода, поклавши дужим ударом меча першого, хто став йому на дорозі, увірвався в саму гущавину битви. Сама його поява, здалося, влила свіжі сили у ряди горян, металом скинувся догори зміцнілий бойовий клич надтисьменської громади: «Войє!.. Войє!..»
Від того могутнього натиску подалися назад ворожі ряди. Притиснуті до уступів стіни, вони собою перепинили шлях тим, хто дерся знизу їм на підмогу. А з другого боку вже тіснили нападників воїни соцького Всевіда. Відступати лехітам не було куди. Кілька десятків їх, затиснуті у лещата мечів та барток, оборонялися запекло і одчайдушно — знали: на помилування чекати нічого. Тлумлячись у тисняві, обеззброювали задніх. І от уже перший з них, стративши рештки мужності перед лицем смертельної небезпеки, ступив на стовбур-драбину, яким піднявся сюди. Та, врятувавшись від меча, таки не уникнув покари. Хтозна-ким послана стріла, може, не в нього й цілена, увіп’ялася між кольчугою та шоломом. Тіло глухо гепнуло на дно рову.
Це, здалося, було останнім ударом, що змів рештки стійкості ворожого загону. Забувши про все, нападники, охоплені смертельним жахом, кинулися назад до рятівних лазів. Але годі було вирватися зі смертельного кільця живим. Лише кільком із відбірного загону, що мав захопити ворота і відкрити шлях для всього війська, вдалося дістатися до своїх.
Бій на стінах стихав. Останні ворожі воїни — живі чи й мертві — скинуті були вниз. Лише супроти загону воєводи ще боронилися кілька найвідважніших. Запекло кидалися вони вперед, хоч і розуміли, що змінити нічого не можуть, — прагли якнайдорожчу ціну взяти за власне життя. От упав під лезом бартки один з них, стиснувши руками в останнім проблиску свідомості розколотий череп, далі ще один забився в судомі, простромлений списом…
— Стійте! — владно звів правицю Миловид. — Киньте зброю, якщо дороге вам життя…
Тільки мить повагався старший з п’яти ще живих сміливців. Відкинутий меч, скривджено дзенькнувши, відлетів на кілька кроків.
— На твоє слово покладаємося, воєводо… Ще кілька мечів упали додолу.
Важким поглядом обвів помилуваних боярин, ніби аж шкодуючи, що пообіцяв зберегти їм життя.
— В поруб! — похмуро кинув дружинникам. — Може, й знадобляться ще. — Зняв шолом і втомлено обтер рукавом зрошене потом чоло. Здавалося, аж тепер почув і стогони поранених, і надривне квилення жон над полеглими.
Хоч окрилила горян ця перша перемога над ворогом, але меркла радість від неї, бо зо два десятки оборонців кріпості заплатили за неї життям.
Перше сонячне проміння, що раптово зблиснуло з-поза високих верхів, розганяючи сіру передранкову імлу, неквапливо висвітлювало насторожені стіни надтисьменської твердині, на яких вирував людський натовп, тужливу вервечку суворих мужів із похиленими головами, що поволі тягнулися до Перунового горба. З кожним кроком ніби аж вгрузаючи в землю, несли на схрещених топорищах барток, як велів звичай, незрушних своїх товаришів. Прямували туди, де на пологому узвишші вже звів у піднебесся стовп диму камінний жертовник велителя всіх богів — Перуна.
9
Ще не вірячи у порятунок, Горислава гнала коня наосліп, не розбираючи дороги. У розтривоженій уяві бачилася їй погоня, що слід у слід несеться навздогін. І не врятуватися від неї, бо, здається, на все довкілля хрумкотить під копитами коня сушняк, вичвакує оглушливо багнище.
Аж вибравшись на верхів’я гори, спинила на мить розпаленого одчайдушним бігом скакуна. Прислухалася.
Починало світати. Все довкола вкривала біла м’яка імла, лише вершини гір тут і там стриміли над тою запоною гордливі і нескорені. Ліс оживав пташиним щебетом, що, набираючи щораз більшої сили, виблискував, переливався незлічимим багатством звукових барв. Гостре прохолодне повітря повнило груди бадьорістю. І нараз зовсім нереальними видалися нежданий полон, коли, безпечну і беззбройну, захопив її лехітський загін.
Від тих згадок гидливо стенула плечима: о ні, краще вже смерть, аніж ті втіхи, що їх цинічно обговорювали дорогою до обложного стану її напасники. Ніколи більше не втрапить вона до їх рук живою.
Прислухалася сторожко — погоні не було чути. Торкнула за повід коня і вже спокійно спрямувала його на лиш їй відому, зарослу буйним ожиновим віттям, ледь помітну у присмерку лісу стежину.
Старий Від усеньку ніч просидів при вогні, невидячими очима вдивляючись у червоні химерні зблиски полум’я. Мовчав, ніби й не чув розрадливих слів Влада. Лише зрідка насилу підіймався та безмовною тінню зникав із хижі, довго вслухався у відзвуки нічного мороку, гнаний сподіванкою зачути кінську ступу чи кроки Горислави. Потім, обезнадіївшись, так само мовчки вертав до потріскуючого багаття.
Горислава не прийшла ні вночі, ні тоді, коли світанок звично почав різьбити на видноколі хитливі тіні столітніх ялин.
В котрий уже раз повернувшись знадвору, старець, що за ту ніч, здалося, ще більше схуд і похилився до землі, якусь мить постояв коло багаття, обмислюючи лиш йому відоме, а відтак озвався:
— Піду я, Владе. Тривожно мені. Може, якраз зараз чекає вона помочі…
— Куди ж підете, батьку? Хто відає, де шукати зараз Гориславу?
— До городища надтисьменського піду, серце підказує — там вона…
— Звідки мала би там взятися?.. Лехіти довкіл городища, чуєте — зайди чужинські!
— До них і піду… Старий я, помирати не страшно… Віджив своє. — Від окинув поглядом хижу, ніби прощався зі своїм багатолітнім прихистком. — Хіба заради дочки дотепер світом нуджу. А без неї… — збайдужіло змахнув рукою, ступив до дверей.
— Не кваптеся, батьку, — встав на ноги Влад. — Коли справді втрапила у біду Горислава, то нічим їй не поможете. Немічні ви… Нині настав час мені борг віддати тій, яка мене на сей світ вернула. Рани вже затяглися, тож за дочку вашу заступитися сил вистачить.