Русичі
Шрифт:
— Струсни його хоч ти, Горазде. Аби до себе прийшов та розповів по-людськи, що там таке страшне привиділося тому пуцьвірінку, — мовив розважливо монах, прикриваючи нарочитою байдужістю нотки страху в голосі.
— Вгамуйся! — гарикнув на отрока Горазд. Ревнув погрозливо та люто, аж тому й справді дух перехопило.
— А отепер говори, — виждавши хвильку, протягнув Іов. — Яке там ще тобі свіже військо привиділося? — Мовив ті слова лише для того, аби відтягнути несподівану і прикру вість, принесену тремтячим від збудження Осташком. Уже з перших квапливих слів отрока зрозумів старець: усі надії порозкошувати владою та статками хоч на схилі літ розвіялися, мов передранкова сутінь.
— Правду кажу, отче, — плаксиво скиглив хлопець. — Розбито військо наших братів по вірі… Тікати треба вам… і нам усім також. Бо не подарують нам зради. Не подарують…
— Та-а-ак… — протягнув Іов. — Ніби правду мовить отрок. І все ж, — вагався якусь мить, — мусимо пересвідчитися у тому, бо дуже вже тяжко повірити його словам. Ти й підеш, Гадане, разом із Гораздом. Обдивіться усе там добре. А ми чекаємо тут. Боятися нічого — ось цим лазом хоч і зараз можемо безпечно вибратися із кріпості, — вказав рукою на темніючий вхід до потаємного ходу.
Щойно вибралися Гадан з Гораздом із підземелля посадницької хоромини, як стало для них зрозумілим, що таки правду мовив отрок.
З омитого щедрим промінням сонця пологого горба, на якому привільно розкинулося дворище велителя надтисьменської твердині, добре проглядалася бита дорога, що вела вниз, аж до головних воріт. Видне було навіть трохи улоговини — там, поза стінами кріпості. Радісний гамір натовпу, ряди збройних вершників у кептарях та крисанях, які аж тепер поволі тягнулися крізь вивільнені з камінного полону та підняті догори ворота, не давали приводу для будь-яких сумнівів. Глянувши на все те, лиш перезирнулися між собою обидва перекинчики.
— Ну, то що маємо робити? — обережно та здалеку зайшов Горазд, у якого за ті короткі хвилі споглядання вже визрів у думці потайний задум. — Вибратися нам звідси навряд чи вдасться… Знаємо про лаз підземний, але ж знає про нього і Миловид, може, вже й тепер чатують на нас при виході з того боку його дружинники. А коли й виберемося — куди подінемося від посадника? Повелить розшукати нас князь Володимир — під землею знайдуть.
— Твоя правда, тивуне, — сказав понуро Гадан. — Може, знаєш, як порятуватися, то й мені скажи. Ще колись віддячу за те, — догідливо вибалушив маленькі очиці на співрозмовника.
— Так, мусимо щось інакше надумати… — оцінююче бликнув Горазд на товариша по біді. — Правду мовити, є у мене одна задумка…
— Не перший рік знаєш мене, тивуне, — шанобливо заглядав у вічі співрозмовнику Гадан. — Завжди готовий був прислужитися тобі. А тепер, коли йдеться про наш порятунок, і поготів.
— Знаєш, тяжко мені на таке зважитися, — обережно приступив до головного колишній тивун. — Але коли розібратися, то лиш одна людина винна у біді нашій. Ну, хто? — терпляче очікував, що таки поможе йому Гадан вимовити те, найголовніше. Та марними були ті сподіванки, бо нездогадливий велетень лиш тупо зиркав на Горазда.
— Старець винен. Іов… — роздратовано закінчив думку тивун. — Сам згадай, хіба ж не він підбивав нас на зраду?!
— Твоя правда, Горазде, твоя правда, — згідливо і багатозначно закивав головою Гадан та розплився в улесливій усмішці…
З нетерпінням чекав монах повернення своїх найвідданіших прибічників. І коли загупотіли підземеллям їхні кроки, рушив назустріч, гнаний нетерпінням швидше почути новини. Обачний був старець Іов, дуже обачний. Але ж кому дано звідати все, що схоронено на денці душі людської?!
Не встиг і огледітися монах, як у змиг ока втрапив у дужі обійми довірених своїх чад. Залізним обручем зімкнув руки Гадан — аж дух від того забило його недавньому господарю. Безжально жбурнув старця на землю і хутко зв’язав до хрускоту у кістках припасеним шкіряним пасом. Доки кілька інших сподвижників монаха ошелешено лупали очима, не розуміючи, що діється, Іов уже лежав на камінній долівці та лише постогнував настрашено.
— А тепер слухайте мене, — звернувся Горазд до єдиновірців. — Мислю, кожен із вас хотів би забути про вчинене досі та заслужити прощення велителя нашого Миловида. Є для того лиш одна можливість — вручити боярину призвідника всіх бід. — Горазд знову набув колишньої впевненості та бундючності. — Не примушуємо нікого. Хто хоче спробувати порятуватися в інший спосіб — он дорога для втечі, — повів рукою в бік темніючого отвору підземного лазу. — Та, певен, бо добре знаю Миловида, при виході з підземелля вже давно нас дожидаються.
Гнітючу мовчанку перервав один з воїнів, що, встромивши оголений меч у поножі, ступив кілька кроків і став поруч із Гаданом та Гораздом. Потім те ж саме зробив другий, третій…
І коли Горазд уже сповнився певністю, що владнав цю делікатну справу, раптово метнулася до нього темна тінь. Отерп від смертельного жаху колишній тивун, заціпенів поглядом на тонкому лезі меча, що, здавалося, дуже поволі падало на нього згори. І враз нежданий нападник ніби наштовхнувся з розгону на непроникну та міцну стіну. То лише здалося, бо не стіна спинила його за крок до обраної жертви, а вістря Гаданового меча, що по рукоять вгородився в груди вірного своєму духовному наставникові Гірла.
Коли Гадан байдуже та незворушно з натугою вирвав скривавлене лезо із тіла свого недавнього соратника, той постояв ще якусь хвилю, безвільно схитуючись, а відтак упав горілиць.
— Хто ще хоче спробувати? — процідив жорстко колишній тивун, вдячно стиснувши рукою плече рятівника.
Відповіддю йому стала важка насторожена тиша, що переривалася лише розпачливим виском монаха, який не полишав спроб виштовхнути із рота ошмат сириці, увіпхнутий Гораздом задля більшої надійності.
30
Квапитися не було куди. Поволі трюхикали коні вузькою, вибитою у кам’янистому грунті стежиною, що перебігала з верха на верх, інколи здіймаючи подорожніх врівень із хмарами. У променях сонячної яскріні парувала буйна та соковита зелень лісів, щедро скроплена ранковою росою.
Але і краса цього верховинського простору не в силі була розвіяти смуток на серці в Горислави. Знехотя перемовлялася легінка із Цвітою, згідливо покивувала на її розповіді про пережите, проте інше тривожило дівчину, не давало спокою.