Русичі
Шрифт:
Пришпорили коней верхівці і почали обережно пробиватися кам’янистим руслом потоку. Відтак сховала їх непроникна стіна буяючої зелені.
Ще якийсь час кілька полишених на самих себе втікачів безмовно видивлялися услід своїм верховодам. А потім так само мовчки поховалися у підземному пристанищі, мов кроти, що бояться денного світла.
Смеркалося. Поминувши широким півколом ворожу їм кріпость, трійця вершників виткнулася з лісових хащів на світлішу місцину побіля Купецького шляху.
— Тут перепочинемо, заки над’їдуть
Та чекати довго не довелося. Щойно розділили ошмат бринзи, прихопленої десь запасливим Гаданом, як зачули цокіт кінських копит та тихе перемовляння. З десяток вершників поволі їхали дорогою, з осторогою оглядаючи довколишні лісові зарослі.
Ту ж мить Горазд з Гаданом та монахом один поперед одного, радісно галайкаючи, вислизнули назустріч дозорцям лехітської підмоги.
— Вітаємо на цій землі християнських воїнів славного князя Мешка! — схилився у глибокому поклоні отець Іов, а за ним і двоє інших втікачів з надтисьменської твердині.
Під’їхавши до трьох схилених постатей, дозорці мовчали, здивовано перезираючись поміж собою. Заквапився Іов, згоряв від бажання швидше розбити стіну їхньої недовіри.
— Вийшли до вас назустріч, аби остерегти і допомогти, — світилося зичливістю обличчя монаха. — Вдалося розбити підступним язичникам військо славного воєводи Гнєза, — скрушно похитував сивою головою Іов. — Але ще нічого не втрачено. Ми готові хоч і цієї ночі вказати доблесним лехітським лицарям надійну дорогу до перемоги!
— Ми проведемо вас у кріпость потаємним ходом, — безцеремонно відштовхнувши монаха, ступив уперед Горазд. — Тільки запам’ятайте — Гораздом мене звати, був тивуном у посадника надтисьменської кріпості. Ого, я тут усе знаю, як своїх п’ять пальців! І воєводі вашому, Гнєзу, теж я допомагав, вічна йому пам’ять… Тивун Горазд, запам’ятайте! — цокотів шанобливо та радісно, аж похлинався словами. — Ще нині віддам вам до рук кріпость. Я один можу провести тією дорогою, — при тій мові відхилився з поклону колишній тивун, гордо вип’яв тлусте черево. Звів упевнений погляд на вершників, які, певно, не тямляться з радості, що зустріли таких надійних помічників, і… остовпів. Прикипів до місця, негоден видавити більше й звуку.
Люто зблиснула криця мечів, і ту ж мить вляглися у сиву куряву гостинця троє зрадників, скропивши своєю іржавою кров’ю копита коней.
Вже хилилося до заходу сонце — наче розіклав хтось у піднебессі велике червонясте багаття. Влад вислизнув із сутіні підвалу та прикрив долонею очі, що їх осліпило враз яскраве проміння. Постояв хвильку, призвичаюючись до світла. Аж тоді обернувся знову до темного провалу дверей, із якого один за одним вихоплювалися воїни. Мимоволі прикипів очима до тендітної постаті, що з’явилася в отворі. Горислава! Звідки взялася, як опинилася поміж надтисьменців, що визвалися відшукати той клятий потаємний лаз? Хотів було гримнути — не жіноча то справа бартку в руках тримати, але враз спинився. Обпікся поглядом об її тужливі очі, і щемно захвилювалося в грудях. Даремно відганяв від себе
— Тобі, Владе, пора б уже до кріпосних стін, — навернув до тями голос Борича. — У такий непевний час, коли ворог зовсім близько, посадник мусить бути з військом. А останнє підземелля ми й самі оглянемо. Даремна то справа, бо навряд чи знайдемо той лаз. Темниці ж там, а в одній із них лехітів полонених напхом. Скільки живу, а ще не чув, аби хтось у порубах лаз потайний зладнав. То вже таки найменш підхоже місце.
Хочу своїми очима все обдивитися, — сухо заперечив Влад. Не міг приховати невдоволення від невдачі. — Хлопці нехай до стін прямують, вони там потрібніші. А тут ми з тобою і самі впораємося.
Тим часом воїни перемовлялися стиха та, розморені спекою, ліниво обтріпували один одного від пилюки та павутиння.
Вже три підземелля оглянули, не обминувши жодної тріски, жодної щілини у кам’яних мурах. І все намарно. Навіть натяку на якийсь потаємний схоронок.
Не чекаючи, доки Борич передасть те повеління воїнам, сам заходився коло залізних гаків, аби звільнити двері від міцного засуву. Впоравшись із тією справою, зиркнув на Борича, що знову стояв поруч.
— Ходімо! — прочинив двері й ступив було досередини, та враз стрепенувся від неголосного оклику.
— І я з вами, — дивилася благально Горислава. — Хочу й собі глянути, які там клітки для людей налаштовані.
— Мало там цікавого для жінки, — сухо обізвався Влад.
— А чому і не взяти з собою таку красуню? — Борич лукаво підморгнув дівчині. — Кажуть, від жіночого ока ніщо не сховається. То як, Владе?
Влад нерішуче потупцював на місці, кивнув головою:
— Гаразд. Ходімо втрьох, — видушив ті слова та, пірнувши у чорну пащеку отвору, попрямував у глиб підземелля, освітлюючи смолоскипом дорогу.
Але недовго ховався там, бо одразу ж озвався стривожено до своїх товаришів:
— Гей, Боричу! Двері тут невеличкі. А зачинені… начеб ізсередини.
— Зачинені, кажеш? — кинувся на ту звістку Борич.
— Стій! — спинив його на півдорозі окрик посадника. — Мечем тут нічого не вдіємо. Там, біля виходу, бартка валяється — давай її сюди.
Невеликими та міцними були ті дверцята. Вовтузилися біля них, аж доки не вирубали кусень дошки та не витягнули із петлі залізний засув, що й надавав тій перешкоді неподатливості.
Влад жестом зупинив своїх супутників, прочинивши трохи двері, вище підняв смолоскипа. Хоча не зовсім розвіяв густу сутінь той непевний вогник, однак світла було досить, аби переконатися, що ніхто не зачаївся у темені тісної кімнатини. Обережно, стискаючи в десницях оголені мечі, ступили досередини і майже водночас завмерли, зауваживши у кутку темну пляму.
— Лежить хтось… — озвалася першою Горислава. Влад підніс до тієї тіні тріскотливий язичок вогню й опустився на коліна.