Садівник з Очакова
Шрифт:
Ігор нарешті прийшов до тями. Він опустив погляд, ховаючи обличчя, і пішов геть. Авоська з рибою гойдалась у правій руці й била по коліну. Він не обертався, відчуваючи спиною погляд Фіми Чагіна.
Тільки коли звернув за ріг на другу вулицю, сповільнив крок.
Пізнім вечором повернувшись із побачення з Валькою, під час якого лише мить відділяла його від першого справжнього поцілунку, він сів до кухонного столика і знову відволік Івана від підготовки до вступу на винороба.
Іван виклав на стіл п’ять касет. Обличчя виражало тупе самовдоволення,
Ігор видав Івану сто рублів на нову плівку і ще двісті «преміальних». Самовдоволення на обличчі Івана перетворилося на тихий захват і гордість.
— Я тепер тиждень буду на ранковій зміні, — промовив він, ховаючи гроші до внутрішньої, «напузної» кишені виношених спортивних штанів фіолетового кольору.
— Ти побільше фотографуй, — спробував Ігор остудити Іванів захват.
Іван кивнув, обличчя його посерйознішало.
— А можете принести кілька перегорілих лампочок? Бо я випадково розбив одну, яка в нас була…
— Для чого ж тобі перегорілі лампочки? — здивувався Ігор.
— Мама шкарпетки і панчохи штопає, так зручніше — на лампочці.
Розмова, як і залишки вечірньої бадьорості, була знову «запечатана» двома склянками білого сухого. Ігор роздягнувся, склав форму на табуреті, біля його ніжки поклав на підлогу авоську із загорнутими в газету глосиками і ліг на диван.
16
Ігор виринув зі сну близько полудня, почувши крізь прочинені двері кухні життєрадісне мугикання матері та апетитні пахощі смаженої риби.
В спортивних трусах, босий, Ігор заглянув на кухню.
— Дякую, синочку, — Олена Андріївна відірвала погляд від шиплячої сковорідки.
— Я ж обіцяв, — кивнув Ігор. — Сподіваюсь, цього разу ти сусідку на обід не кликала?
Мати заперечливо похитала головою.
— Степан прийде, — додала вона. — Він собі костюм купив.
— Костюм?! — думки Ігора заклинило на цій новині. — Костюм для обідів? — уста Ігора склалися в єхидну посмішку.
Мати, здавалось, образилась за Степана.
— Тобі, до речі, я перший костюм на випуск купувала! А є люди, які жодного костюма в житті не зносили!
Ігор здвигнув голими плечима.
— Я нічого не маю проти костюмів, — відказав він спокійно. — Хочеш, я також костюм одягну на обід, щоб глосиків їсти?
— Дай спокій зі своїми жартами! — без злості відмахнулась мати і почала перевертати на сковорідці рибу.
Через півгодини глосики танули в роті. Варена картопля з кропом і мариновані огірочки склали смаженій рибі смачну компанію. Степан прийшов на обід не в костюмі, а в своєму звичайному одязі. Проте Ігор зауважив, що садівник старанно поголився перед цією спільною трапезою. «Отже, — подумав тоді Ігор, — запрошення за хазяйський стіл для нього щось таки означає!» Виховання тут явно нічого не важило — хто міг дати йому пристойне виховання? Друзі незрозумілого батечка чи одеські родичі?
— Новини від дочки є? — спитав мимохідь Ігор, досипаючи в свою тарілку вареної
Степан обернувся до нього, звівши брови.
— Настане час — будуть новини, — коротко відповів він.
Олена Андріївна поклала Степанові на тарілку ще шматочок риби.
— Дякую. Досить, досить мені, — запротестував він.
— Дочка ваша не одружена? — обережно поцікавилася господиня.
— Ні, зараз хорошого чоловіка непросто знайти.
— Як і хорошу дружину, — погодилась Олена Андріївна, кинувши погляд на сина.
Степан також втупився в Ігора, про щось розмірковуючи. Не витримавши двох перехресних поглядів, та ще в контексті тверджень, що пролунали за столом, Ігор похлинувся і закашлявся.
Степан підскочив і гупнув хлопця межи плечі. Ігор звів догори руки, зупиняючи метушню, що виникла через нього.
— Кісточкою вдавився, — швидко пояснив він, намагаючись зупинити свій кашель.
Обід продовжували в мовчанні. Тільки Степан раз у раз задумливо поглядав на Ігора. Вже коли Олена Андріївна почала прибирати тарілки зі столу, Степан встав і, звернувши свій погляд на Ігора, промовив: «Може, серед твоїх знайомих знайдеться гідний наречений для Оленки? Вона вже не без посагу!»
— В мене не дуже багато знайомих, — серйозно відповів Ігор. — А друг взагалі один, Колян.
— Це той, що в банку працює?
— Так.
— Познайомиш?
Ігор здивувався проханню.
— Він сюди якраз на пікнік збирався. До речі, він любить випити!
Степан подякував господині за обід і вийшов надвір.
За якийсь час задзвонив мобільник. Дружина фотографа повідомила, що фотографії готові і можна за ними приїжджати.
Зрадівши, Ігор швидко зібрався. Взяв із собою п’ять відзнимкованих Іваном плівок.
Над Києвом світило осіннє сонце. Світило не яскраво, проте теплом ділилося. Ігореві здалося, що і температура тут, у старій частині міста, градуси на три вища, ніж в Ірпені. Хоча, що ті три градуси можуть дати? Тільки моральне задоволення, та й то лише тим, хто живе не в Ірпені, а в столиці. Мешканці передмістя жодних моральних задоволень під час візитів у Київ не відчувають. Особливо ті, що колись були мешканцями столиці.
Проте осіннє сонце Ігора все ж таки тішило. Якраз вчасно воно засвітило, ніби намагаючись підтримати і зміцнити його гарний настрій. Очікування дива прискорює кроки. Ігор ніби і поспішав, проте якось легко, без задишки і напруги. Хоч піднімався він цього разу по Прорізній знизу, від Хрещатика.
У потрібному місці завернув у прохідний двір і підійшов до знайомих дверей. Натиснув на дзвінок.
Двері відчинила дружина фотографа. Привітавшись кивком, пропустила всередину. Повітря в приміщенні цього разу було іншим. Не було запаху ні свіжозмеленої кави, ні ментолових сигарет. Тільки якісь молекули хімічних сполук плавали у повітрі. Не можна сказати, що це подразнювало ніс, просто запах був надто професійним, не житловим. У кімнаті з диванами і кріслами висіли і сушилися на шворках чорно-білі фото солідного розміру.