"Сатурна" майже не видно
Шрифт:
Саме тоді в дверях з'явився фельдшер Фоломін, який нічого не знав про приїзд Пульки. В руках у нього була каністра з спиртом, по яку його вирядили кілька хвилин тому полухінці. Його поява всіх розвеселила. Відібрали у нього каністру, а самого фельдшера вивели разом з іншими.
Генерал сів до столу.
— Ану, подивимось, що тут п'ють ці мародери.
Офіцер, який лишився в кімнаті, налив з каністри спирту в кухоль, ковтнув з нього і крякнув.
— Чистий аптекарський, — доповім він з захопленням в очах.
— Дай сюди.
Пулька повільними ковтками винив половину кухля і закусив шматком сала. Потому
— Значить, Святенник Сорокін? Правильно?
— Так точно! — Добринін підхопився і виструнчився.
— Ти що, тверезий?
— Так точно, тверезий.
— А що ж ти тут робив?
— Примушують, от і сидів. У мене виразка шлунка.
— А що ти тут по службі робиш?
— Наводжу порядок в артпостачанні.
— А-а-а! Так це про тебе, значить, я чув? Ну, молодець, а то вони тут не могли відрізнити поліно від снаряда. Артилерист?
— Так точно!
— Звання?
— Лейтенант.
— У Червоній Армії що робив?
— Командував важкою гарматою.
— Партійним був?
— Аж ніяк ні.
— А як же тобі гармату довірили, та ще важку?
— За знання, мабуть, — усміхнувся Добринін. — Адже я на гражданці індустріальний технікум скінчив.
— Де?
— У Новосибірську, я і родом звідти.
— Сибіряк, значить. Це добре. Сибіряки — діловий народ. Ну, а до нас як прийшов? По шматок хліба, по кітель, чи як?
— Не без того, звісно, але головне — я хочу брати участь у вашій боротьбі…
— Так… — міркував щось генерал. — А ти, часом, друкарської справи не знаєш?
— Зараз не знаю, а лишусь — освою. Все ж одно — техніка.
— Гаразд. Зараз ти йди собі, а вранці з'явись до мене, буде ділова розмова.
Вранці з'ясувалося, що штаб, у якому служив Добринін, ліквідовано. Сюди, у селище, перебазовується видавничий відділ головного штабу. Пулька наказав Добриніну підшукати приміщення для друкарні і, крім того зробив його своїм інформатором.
— За тими, хто сюди приїде, — сказав він, — потрібне око, та ще й яке. Ось ти оком і будеш. Коли з'явиться до тебе чоловік і скаже: «Привіт од Пульки», — значить, цей чоловік мій, і ти йому доповідай, як тут, хто і що. Збагнув?
— Так точно.
Незабаром приїхали нові господарі селища. Працівники видавничого відділу схвалили підібране Добриніним приміщення, але сам він їм не був потрібен, і він лишився без конкретної роботи. Та оскільки генерал розпорядився, його взяли на забезпечення при видавничому відділі. Добринін тинявся без діла. Це було і добре і погано. Він мав можливість використовувати весь час на свій розсуд, але зате був віддалений від усього, що його могло цікавити.
Саме тоді Добринін досить близько познайомився з начальником госпіталю Курасовим. Це був розумний чоловік років п'ятдесяти. Він мав надзвичайно мінливу вдачу. То був безтурботно веселий і ні про що серйозно не бажав ні говорити, ні думати, а то раптом впадав у похмуру нудьгу і тоді на чому світ стоїть кляв свою долю. Іноді він починав пити, пив багато, але зовсім не п'янів, тільки ставав нестримно злим. У такі дні працівники госпіталю намагалися не попадатись йому на очі. До медицини він ніякого відношення не мав і був таким же полковником, як покійний Полухін, а до призначення у госпіталь працював у головному власовському штабі. Там, певно, у нього щось сталося. В стані похмурого запою він якось
Тижнів два тому Курасов перебував після запою в тяжкій депресії. Добринін сидів разом з ним у нього дома, і вони грали в шахи, Курасов вигравав.
— Не здамся, не здамся, — автоматично повторював Добринін, ліниво підшукуючи вихід із пастки.
— До чорта все! — Курасов змахнув фігури з дошки, випростався і почав ходити по кімнаті.
Добринін подумав, що Курасова розсердила його впертість, і він уже хотів визнати свою поразку, але саме тоді Курасов знову сів до столу і, дивлячись йому в вічі, тихо спитав напружено тремтливим голосом:
— Довго ще ми будемо борсатися в цьому бруді, як моржі в шузі?
— Про що ви? — не зрозумів Добринін.
— Про все оце… — Курасов зробив широкий жест рукою. — Визвольна армія! Тьху! Банда, а не армія. П'яниці, бабії, карні злочинці — сміття з усієї Росії. Я не можу більше. Не можу! Годі!
Добринін мовчав. У цю хвилину він намагався з'ясувати, що в його поведінці могло дати Курасову підставу зважитись на таке небезпечне визнання.
— А тобі що, подобається? — спитав Курасов.
— Що значить «подобається», «не подобається»? — знизав плечима Добринін. — Під час війни люди роботу не вибирають. Важливо жити й працювати чесно, і ніякий бруд до тебе не прилипне.
— Що ти, парубче, верзеш? — презирливо усміхнувся Курасов. — Працювати, працювати… На кого працювати? От де заковика. А на бандитів працюй хоч сто раз чесно, все одно сам ти бандит. Що, ні? Я бандитів лікую, щоб вони знову займались бандитизмом. А ти ремонтуєш машини, на яких вони друкують свої бандитські листівки. Виходить, руки в бруді як у мене, так і в тебе.
— Благо не в крові,— тихо проказав Добринін, і Курасов зразу пожвавішав.
— Кажеш, не в крові, га? — говорив він. — З твоєю допомогою друкувалась пам'ятка для бандитів з закликом: убивай, не знаючи пощади? Друкувалась? А що це таке? Не кров?
— Не збагну я щось, чого ви хочете, — невдоволено сказав Добринін.
— Чого, чого… — Курасов, здавалось, зразу заспокоївся і довго мовчав. — Ти гадаєш, про все це не думають навіть у їхньому головному штабі? Ще й як думають! Я там дружу з одним, він при самому Власові треться. Ми з ним не раз про це говорили. Якось він прямо сказав мені: «Якби мати якусь зачіпку, щоб життя нам зберегли, я б до своїх завтра втік». От воно, брат. А ти не збагнеш, чого я хочу. Чукча ти, чи що?..