"Сатурна" майже не видно
Шрифт:
Але Мюллер зустрів його люб'язно.
— Мені потрібна наша допомога, — сказав він, показуючи Щукіну на крісло біля самого столу. — Зараз сюди приведуть одну дівицю, точніше сказати — колишню дівицю. Вона була санітаркою в партизанському загоні, попала в полон, а в таборі жила з офіцером СC. Правда, кажуть, у них була любов. Офіцера, її коханця, звідти прибрали, вона залишилась сама, і тепер ми хочемо зробити її нашим агентом і закинути в радянський тил. Причому хочемо зробити це не зовсім звичайним порядком. — Мюллер багатозначно поглянув на Щукіна. — Я не думаю, що вас треба попереджувати
Щукін кивнув головою.
— Так от. Ми її звідси тільки переселимо ближче до фронту. Вона повинна дочекатися радянських військ і деякий час жити на одному місці. А потім, можливо, навіть коли скінчиться війна, перебратися в Москву на адресу, яку ми їй дамо. Там на неї будуть чекати, влаштують на роботу, і потім від неї не будуть нічого вимагати, крім одного — чекати, поки до неї не прийде людина, яка формально стане її чоловіком. Ясно і твердо скажіть їй: тільки формально. Ми дамо їй дуже велику суму радянських грошей, вона буде цілком забезпечена. Чорт забирай, чого їй ще треба? Її вже обробляли щодо цього в Мінську, але вона не погоджується нізащо. Просто дурниця якась. Цього навіть неможливо зрозуміти. Якби ви знали, з якими труднощами підшукали ми цю кандидатуру! Все в ній ідеальне: любовний зв'язок з есесівським офіцером дає в наші руки дійову загрозу на випадок її зради, підходить вік, підходить її мислення, вона до війни працювала буфетницею в ресторані. Словом, усе в ній поєднується ідеально — і раптом ця незрозуміла впертість!
Мюллер взяв телефонну трубку, назвав номер і наказав привести до нього арештовану Лідію Олейникову. Поки він дзвонив, Щукін думав тільки про одну почуту ним фразу: «…можливо, навіть коли скінчиться війна». Він уже готовий був перепитати Мюллера, чи не обмовився він, але розсудливо стримався.
— Розмовлятимете з нею ви, — сказав Мюллер. — Можливо, з росіянином вона буде податливішою. Вашу розмову ми запишемо на плівку, і потім її проаналізуємо.
У двері постукали. Мюллер швидко відійшов у глибину кабінету, сів там у крісло й затулився журналом.
Конвойний увів до кабінету худеньку дівчину в простенькому синьому платті. У неї було непоказне обличчя, на якому тільки очі, великі світло-голубі, видавали тваринний жах.
— Сядьте, Олейникова, сядьте, — доброзичливо сказав Щукін і показав їй на крісло, що стояло по той бік маленького столика.
Вона сіла і зляканими очима озирнулась довкола, на мить затримавши погляд на Мюллері.
Щукін зачекав трохи і спитав тоном доброго вчителя:
— Чи досить точно зрозуміли ви, що вам пропонують?
— Так, досить, і я цього не зроблю, — з завченою поквапністю мовила Олейникова.
— Все ж я вам скажу про це ще раз.
Щукін переказав їй те, що сам п'ять хвилин тому почув від Мюллера.
Олейникова слухала його, одвернувшись до вікна. Коли Щукін замовк, вона сказала:
— Я цього не зроблю. Умру, а не зроблю!
До них підійшов Мюллер. Він підсунув стілець і сів поряд з Щукіним навпроти Олейникової. На обличчі в нього була солодка посмішка. Калічачи російські слова, він сказав:
— Ви також не буде погоджуватися, як що ми сказаль, що людина, котра буде прийти до вас в Москві, єсть ваш великий любовний друг Гельмут?
Олейникову наче хлистом ударили. Вона всім тілом рвонулася з крісла, потім знову сіла і зіщулилась у ньому.
— Так, так, — посміхнувся Мюллер. — Саме так. Прийде до вас Гельмут. Так що можна його повідомити? Хочете ви з ним зустрітися в Москві? Так? Ні?
Олейникова подивилась на Щукіна, знову на Мюллера, потім одвела погляд до вікна.
— Ну, ну, ми чекаємо відповіді. У нас нема багато часу.
— Я не зроблю цього, — тихо сказала Олейникова.
— Так і повідомити Гельмут? — уже суворо спитав Мюллер.
— Повідомте.
— Подумай ще.
— Нічого мені думати! Не зроблю, і все.
Ніби якась пружина відірвалася всередині у Мюллера. Він скочив з стільця, схопив важку в'язку ключів від сейфів, що лежала в нього на столі, і почав навідліг бити Олейникову по обличчю. Голова в неї сіпалася, на лобі з'явилась кров, але вона навіть не прикрила обличчя рукою. І раптом вона схопилась, кинулася спочатку до дверей, потім повернула до вікна, легким стрибком вискочила на підвіконня і почала плечем вибивати раму.
— Тримайте її! — загорлав Мюллер.
Щукін вхопив її за ногу, коли вона вже наполовину висунулася з вікна. Вона навзнак упала на підвіконня. Підбігши, Мюллер стяг її на підлогу і став штурхати ногами…
Рудін протягом усього цього дня марно намагався побачити Щукіна, йому необхідно було переговорити з ним. Ще вчора ввечері він через Бабакіна одержав від Маркова записку такого змісту:
«Попався ще один направлений «Сатурном» агент, який, судячи з документів, повинен був законсервуватись на досить довгий час, аж до післявоєнного. Зізнань з цього приводу арештований не дав. Старков категорично наказує негайно з'ясувати, в чому тут річ». Рудін знав лише одне — що і цього агента послала група «Два ікс». Невже Щукін, як і раніше, нічого не може дізнатись і тому останні дні уникає або не шукає зустрічі з ним?
Повертаючись з їдальні, де Щукіна не було, Рудін зазирнув до Фогеля.
У залі оперативного зв'язку, як завжди, стояв рівний шум, у якому зливалися стукіт ключів на передавачах, писк регенерації і тихий говір радистів.
Фогель стояв біля однієї з рацій і з-за плеча оператора читав радіограму, яку той записував. На обличчі Фогеля був подив. Він побачив Рудіна і жестом покликав до себе. Оператор закінчив прийом радіограми і подав бланк Фогелю, а той, не читаючи, передав його Рудіну.
— Ось до чого вже дійшло, — сказав він. — Ці нікчеми нас вчать.
Рудін, ніби знехотя, взяв бланк і прочитав: «Наше дальше перебування тут вважаємо недоцільним і марним. Відкладання нашого повернення викликає труднощі в зв'язку з наступним переміщенням фронту на захід. Радируйте згоду на наше повернення і його спосіб. Цезар».
Рудін повернув радіограму Фогелю. Той шпурнув її на стіл і сказав:
— Про наступне переміщення фронту вони пишуть так, ніби безпосередньо зв'язані з головною ставкою в Кремлі.— Покликавши чергового секретаря, Фогель наказав йому віднести цю радіограму полковнику Зомбаху, а сам узяв Рудіна під руку. — Зайдімо до мене… за традицією.