"Сатурна" майже не видно

Ардаматский Василий Иванович

Рудін навмисне відганяв од себе думку про головне — про те, що група «Два ікс» залишилася з Щукіним там, а він їде невідомо куди, все далі й далі від того, що було його головною метою. Але що він може зробити, щоб повернутися до цієї головної мети? В котрий раз питав він себе і знову, зіставивши, перебравши всі факти, відповідав собі: нічогісінько. Будь-яка, найвмотивованіша його поява тепер на старому місці «Сатурна» означала б провал. Мюллер не повірив би ніякій версії його повернення. Отже, залишається одне — сподіватися, що група «Два ікс» пізніше прибуде туди ж, куди вони зараз їдуть…

Решту шляху до Мінська колона пройшла не зупиняючись і прибула туди одразу ж після полудня.

За кілька кілометрів від міста її зустрів майор Гордон. Він показав дорогу у відведений «Сатурну» військовий городок, схований лісом, приблизно за кілометр від шосе. Машини розосередили і замаскували в сосновому переліску, а всіх співробітників провели в приземкувату будівлю, де на них уже чекав обід. У городку розташувалася танкова дивізія СС, але з усього було видно, що вона збирається залишити це місце. Рудін чув, як танкіст насмішкувато сказав одному з офіцерів «Сатурна»:

— Все правильно: штаби тікають на захід, а солдати — на фронт…

Уночі танкісти по тривозі залишили городок. Цілу ніч сатурнівці не спали: заважало дике ревіння танкових моторів. Потім весь день вони, ніби сонні мухи, повзали по спорожнілій території городка. Минув полудень, ще раз пообідали; що буде далі, ніхто не знав. Зомбах невідлучно весь день тупцявся біля телефонного апарата, намагаючись поговорити з Канарісом. У ставці відповідали, що його там нема. Зомбах подзвонив у Берлін, з'єднався з абвером. Там до апарата підійшов ад'ютант шефа полковник Енке. Він сказав, що справами «Сатурна» відає тільки сам адмірал і що він, мабуть, у ставці. Зомбах знову викликав ставку і знову почув те ж саме: Канаріса в ставці нема. Зомбаху треба було з'ясувати поки що одне: чи залишається «Сатурн» у Мінську, чи їде далі на захід?..

Співробітники «Сатурна» зовсім не вміли не працювати. Від неробства вони стали навіть балакучими. Та знову ж дивно: вони балакали про що завгодно, крім того, що було з ними зараз. Коли Рудін спитав у одного з своєї десятки, як він гадає, чи залишаться вони в Мінську, той подивився на Рудіна з подивом.

— Це може знати тільки начальство.

Надвечір на території городка з'явилися два автобуси і грузовик — це прибув із своїм господарством Фогель. Побачивши Рудіна, він щиро зрадів.

— Оце добре, Крамер, що ви тут! — сказав він, тиснучи руку Рудіну. — А то й поговорити було б ні з ким.

— Ви, я бачу, як капітан, залишали тонучий пароплав останнім? — сміючись, спитай Рудін.

— Ні, ні, Крамер, капітан не я, а Мюллер. Коли я виїздив, він визирав з вікна кабінету Зомбаха і справді був схожий на самотнього капітана залишеного всіма корабля. Ну, а як ви тут?

— Як бачите. Загоряємо.

— А де Зомбах?

— Здається, поїхав у Мінськ.

— Стережіться, Крамер, він не з тих, хто прощає неробство…

Рудін дивився на Фогеля не без подиву. Дивний все ж тип: неможливо зрозуміти, коли йому добре, коли погано і що впливає на його настрій…

Розділ 57

О пів на дванадцяту ночі почався масовий наліт радянської авіації на Мінськ, який тривав майже до світанку. Судячи з усього, військовий городок, де розташувався «Сатурн», був однією з цілей, яку льотчики добре знали. Через кожні тридцять-сорок хвилин над городком з'являлися все нові й нові загони літаків. Вони скидали важкі фугаски і безліч запалювальних бомб. Добре, що після танкістів залишилися земляні щілини, але для багатьох сатурнівців вони стали могилами. Кілька бомб упало в сосновий перелісок, де стояли автофургони. Очевидно, машини було розбито і спалахнув бензин — вогонь піднявся вище сосон і не стихав до ранку. Освітлений пожежею городок був для льотчиків чудовою мішенню, і вони обробляли її без перерви ще близько двох годин.

Бомбардування припинилося перед самим світанком. Нічого й казати, як важко було Рудіну пережити цю ніч. Звичайно ж, як і всі, він зовсім не хотів загинути під бомбами. Але для нього це були свої бомби. В якусь мить він раптом уявив собі льотчика там, у небі, в літаку — кирпатого, білявого, молодого. І як він зараз згори з задоволенням дивиться на вогняну панораму бомбардування. Радий, звичайно… Лежачи на дні земляної щілини, відчуваючи всіма порами свого тіла, як вбивається в землю метал, як шастають над ним шалені повітряні хвилі і з глухим стуком падають брили землі, він у думках благав цього льотчика вдарити ще, ще, щоб нічого не лишилося від проклятого «Сатурна». І в той же час, як ніколи, йому хотілося жити! Одна фугаска вдарила так близько, що Рудіну здалося, ніби він перевертається і пливе в повітрі, викинутий вибухом з щілини. На якийсь час він знепритомнів…

Прийшов до пам'яті Рудін у глухій тиші. «Може, я оглух?» — подумав він і спробував підвестися. З нього посипалась земля, він виразно почув її шарудіння, але страшний біль у спині поклав його знову. Він почекав, поки біль ущух, і спробував знову підвестися. Цього разу він став на коліна і висунувся з щілини. Те, що він побачив, змусило його забути про біль. У сірому мареві світанку він побачив понівечену, задимлену землю. В сосновому переліску ще бушувала пожежа, ще вчора зелені верховіття сосен були тепер чорні. Жодна будівля військового городка не вціліла. Приземкуватий цегляний барак, у якому вони ночували й обідали, ніби занурився в землю, і окремо на землі лежав його дах. У кількох місцях, так само, як і Рудін, з землі визирали люди. Вони були схожі на ховрахів, що висунулися з нір. Коли Рудін ховався в свою щілину, Фогель з сусідньої гукнув йому: «Крамер, сюди! Веселіше буде!» Тепер там, де була щілина Фогеля, зяяла величезна, мов кратер вулкана, воронка. Вона диміла… Неподалік від Рудіна з землі видряпався майор Глікштейн. Весь у землі, давлячись від кашлю, він ходив між воронками: зазирав у них, хитав головою і брів далі.

На територію городка в'їхало дві пожежні машини й фургони з есесівцями, що охороняли «Сатурн» в дорозі. Незабаром вогонь у переліску стих, і сосни оповило хмарами диму.

Біля есесівського майора зібрались уцілілі сатурнівці. Їх було не більше тридцяти.

Солдати почали розкопувати завалені щілини.

— Їх треба викопати! Їх треба викопати! — кричав солдатам майор Глікштейн. — Ми повинні знати, скільки живих і скільки мертвих. Я зобов'язаний мати ці відомості! — Мабуть, він з'їхав з глузду, але ніхто не звертав на нього уваги.

Невідомо звідки взявся Зомбах. На тому місці, де були ворота в городок, стояла його машина — очевидно, Зомбаха не було на території городка цієї страшної ночі. Блідий як папір, він оглянув панораму загиблого городка і подався в сосновий перелісок. Там він простояв хвилин з десять біля машин, що догоряли. Потім, не сказавши нікому й слова, майже бігом повернувся до своєї машини і поїхав…

«Оппель-капітан» Зомбаха ледве пробирався вулицями Мінська, раз по раз дорогу йому перетинали завали розбитих будинків. Зомбах, звично випроставшись, сидів поряд з шофером і бездумними очима дивився вперед. Коли машина зупинилася, нарешті, перед будинком, де містився один з штабів угрупування «Центр», шофер вирішив, що полковник заснув, і довго не наважувався його потурбувати. Та ось до свідомості Зомбаха дійшло, що вони стоять. Він тривожно озирнувся, поквапливо виліз з машини і попрямував у штаб.