"Сатурна" майже не видно
Шрифт:
Потім суцільним потоком ішли грузовики з мотопіхотою. Але й мотопіхота в місті не затрималась — рушила далі, до Мінська. І лише опівдні в місті з'явилися машини і військові люди, які далі не пішли. І одразу ж до міста ніби ввійшло саме життя. Задиміли похідні кухні, запахло борщем і ледь пригорілою кашею. В уцілілих будинках поквапливо розміщувалися штаби; зв'язківці, весело лаючись, тягли до них телефонні лінії. На центральній площі з'явилася регулювальниця руху — невисока на зріст дівчина в солдатській гімнастьорці, з пов'язкою
Поблизу міської околиці, там, де шосе, огинаючи озеро, робило поворот, на придорожньому насипу стояло п'ятеро. Чотири чоловіки в зім'ятому цивільному одязі і дівчина у військовій гімнастьорці без погонів. Це були Марков, Рудін, Бабакін, Галя Громова і Щукін. Вони мовчки дивились на війська, що проходили. Досить їм обмінятися поглядом, посмішкою, і вони вже розуміють одне одного, а по стукоту власного серця знають, як б'ється серце товариша, а по його очах чи посмішці дізнаються, про що він думає або що раптом згадав.
І тільки на обличчі Щукіна помітно було напруження і тривогу. Коли повз них ішли запорошені танки, Рудін торкнув Щукіна за руку.
— Чого такий сумний?
Щукін промовчав, навіть не підвів на Рудіна очей.
Усі вони об'єдналися лише минулої ночі. Рудіна і Щукіна підпільники привели на базу Маркова ввечері. Побачивши Рудіна — живого, неушкодженого, веселого, тільки трохи змарнілого, Марков кинувся до нього назустріч, обняв, притиснув до себе. В цих мовчазних обіймах вони простояли деякий час, а потім довго трясли один одному руки і обидва ніби не знали жодного потрібного в цю хвилину слова.
— Ну, хлопче… Ну, хлопче… — без кінця повторював Марков.
— Нормально… Нормально… — відповідав Рудін.
Галя по-військовому виструнчилась перед Рудіним, очі її сміялись.
— Доповідаю: ваших радіограм не перекручувала і була слухняною, — відрапортувала вона.
Рудін якусь мить, посміхаючись, дивився на неї, не розуміючи, про що вона каже, а потім згадав своє прощання з нею і зареготав.
— Диви-но, не забула! От так Галя-Галочка! Дай же я тебе поцілую…
Рудін обняв дівчину, і поцілунок припав у скроню, бо Галя засоромилася і відхилилась.
Усім було гарно, ї тільки ніяково почував себе Щукін. Рудін згадав про нього і відрекомендував його Маркову.
— Я зобов'язаний висловити вам подяку… — почав Щукін, як видно, заздалегідь продумані слова.
— Не треба, не треба, — перебив його Марков. — Найважливіше для себе зробили ви самі. І я радий за вас.
Але що б там не було, скільки б важливого Щукін не зробив, а при ньому Марков і Рудін відверто говорити не могли. Рудін коротко повідомив, який документ у них є і вони стали обмірковувати, що робити далі.
В цей час з'явився Бабакін. Знову обійми і, здавалося б, пусті, а насправді такі промовисті слова і фрази.
— Годину тому, — розповідав Бабакін, — я дізнався що з міста чухрають останні фріци, і вирішив, що більші мені торгувати не треба. Забіг до свого ларка, взяв рацію і сюди, додому… Але про Кравцова нічого не знаю, — винувато сказав він Маркову.
— І ми теж нічого, але я твердо вірю, що він вирине, — сказав Марков.
— Факт, вирине! — переконано вигукнув Бабакін. — У нього прорветься його знамените нетримання рішучості і… порядок!
Згадали про Добриніна, підвелися і мовчанням вшанували його пам'ять. Потім говорили про Савушкіна, який після проведеної ним операції з Щукіним перебував тепер на зв'язку при підпільному обкомі партії.
Про сон ніхто й не думав. Проговорили всю ніч А вранці пішли до міста зустрічати свої війська…
Коли в потоці машин з мотопіхотою до них наблизилася явно командирська машина — трофейний пом'ятий «оппель-адмірал» з відкритим верхом, Марков вийшов на дорогу і підняв руку.
— В чому справа? — сонним голосом спитав моложавий генерал, що сидів поряд з шофером.
— Мені терміново потрібен начальник вашої розвідки або особливого відділу…
Генерал оглянув Маркова стомленими очима.
— Навіщо?
— У справах служби, товаришу генерал, — ледь посміхнувся Марков.
Генерал обернувся до офіцерів, що сиділи позаду.
— Вилазь, друже Іващенко. Годі кататися, треба працювати,
З машини вибрався щуплий полковник у пенсне на тонкому з горбинкою носі. «Оппель» помчав далі…
— В чому справа, товаришу? — зовсім по-цивільному спитав полковник Іващенко і, скинувши пенсне, почав протирати його синьою хусточкою.
— Я повинен знати, з ким я розмовляю, — тихо і трохи винувато сказав Марков.
— Ви ж чули… — полковник Іващенко укріпив пенсне на носі.— Іващенко. Полковник Іващенко. Начальник розвідки армії. Слухаю вас.
— Підполковник Марков. Начальник особливої опергрупи, що діяла в німецькому тилу, — відрекомендувався Марков.
— Марков… Марков… — повторив полковник Іващенко, не випускаючи руки Маркова. — Звідкись я це прізвище знаю. Ага! Ви по відомству комісара держбезпеки Старкова? Точно?
— Точно.
Тепер Іващенко дивився на Маркова з неприхованою цікавістю.
— Чим я можу бути вам корисний?
— По-перше, нам потрібна охорона, з нами дуже важливі документи. Потім нам на деньок потрібне приміщення, і, нарешті, мені треба негайно дістати літак на Москву, а до цього телефонний чи телеграфний зв'язок з генералом Старковим.
Організувати охорону виявилося не так просто: командири не хотіли залишати тут своїх солдатів. Довелося полковнику Іващенку від умовлянь перейти до наказу, і, хоча це виходило в нього не дужо грізно, все ж невдовзі в розпорядження Маркова надійшла розбита полуторка і з нею шестеро солдатів.