"Сатурна" майже не видно
Шрифт:
— Полуторки не треба, — сказав Марков.
Майор, що віддавав своїх солдатів, докірливо глянув на Маркова.
— Тобі може й не треба, а мої солдати пішки своє господарство не наздоженуть.
У місті вони зайняли невеликий будиночок біля центральної площі. Рудін і Бабакін почали упаковувати порваний список і аркушики з шифрованим його записом. Галя Громова в супроводі трьох бійців поїхала по своє майно в морг. Іващенко пішов роздобувати літак, а Марков на вузлі зв'язку чекав з'єднання з Москвою. Із зв'язком не клеїлось. Так завжди буває відразу після влаштування вузла на новому
Раптом телефоніст, що викликав Москву, повернув до Маркова своє залите потом стомлене обличчя.
— Старков на проводі.
Марков вихопив у нього трубку.
— Товариш Старков! — закричав Марков. Телефоніст показав йому, що треба натиснути клапан на трубці.
— Старков слухає,— пролунав далекий знайомий голос— Я слухаю, говоріть голосніше.
Марков прокашлявся.
— Товариш Старков! Доповідає підполковник Марков. Перебуваю…
— Михайло Степанович, здрастуйте! — перебив його Старков.
— Доповідаю…
— Добре… добре, доповісте особисто. Я ж побачу вас ще сьогодні. Командуючий фронтом запевнив, що протягом години надасть вам літак. Яка у вас там погода?
— Чудова. Сонце. Жарко.
— Кому жарко?
— Як кому? Усім жарко, товаришу Старков. На тому кінці проводу почувся сміх.
— А я гадав, жарко тільки німцям… Відносно Кравцова не хвилюйтесь! Ми вже встановили з ним міцний зв'язок. Савушкіна я відкликав до. Москви. Всі ви тут більше потрібні. Словом, гайда сюди.
Марков повернувся в будиночок, де працювали Рудін і Бабакін. Тут на нього чекала ще одна радісна зустріч. З'явився Будницький. Він уже був в армійській формі.
— Ви що ж це, дезертирували від нас? — сміявся Марков, обіймаючи свого вірного коменданта.
— Ні, товаришу підполковник, — серйозно відповів Будницький. — Ви ж самі про навчання мені казали. От я й вирішив передусім пройти військову академію. Командую от ротою розвідки.
— Ну що ж, це, як кажуть, за нашим фахом. А все ж, якщо відкличемо, не дивуйтесь і не брикайтесь. Як це ви нас знайшли?
— Я ж командир роти розвідки, а не інтендантської. А потім у мене в роті майже всі мої бійці…— Будницький глянув на стінний годинник і виструнчився. — Служба є служба. Треба бігти. Прохання в мене одне: скажіть про мене, як належить, командуванню дивізії НКВС. Як я, одне слово, ніс у вас службу…
— Доповім… — Марков знову обняв Будницького. — Спасибі вам ще і ще раз…
Будницький попрощався з усіма і побіг. Марков через вікно побачив, що Будницький сідає в сяючий на сонці лаком офіцерський мерседес, і зареготав, кличучи до вікна товаришів.
— Гляньте на цього чорта! От хазяйновитий чоловік — у нього машина краща, ніж у того генерала…
Прибіг полковник Іващенко. Гепнувся на стілець, почав витирати чоло синьою хусточкою.
— Тільки на війні таке буває,—розповідав він, витираючи обличчя і кашкета. — В одній штабній кімнаті я вибиваю для вас літак, і в мене нічого не виходить: немає у них літака, і край. А в цей же самий час у сусідній штабній кімнаті людина захрипла, передаючи в усі кінці наказ розшукати вас і відвезти на аеродром, де вас чекає літак на Москву. Ось, будь ласка, це по вас… — Іващенко показав у вікно на зелений штабний автобус.
…Літак летів низько і, як здавалося Маркову, нестерпно повільно. Внизу сонно пропливала понівечена війною літня земля. Але й така вона виглядала тут зовсім мирно, а головне, була своя, рідна, безпечна, зовсім не та, що ховалася в нічній темряві, коли вони летіли з Москви до того першого свого болота… Але чому так повільно летить літак?
Рудін сидів поряд з Галею. Вони дивились на землю і, як діти, раділи, спостерігаючи, що робилося внизу. Літак летів невисоко, і все було чудово видно, тільки ніби в зменшеному масштабі.
— Дивись, жінка бере воду з криниці…
— А он обгорілий танк. Бачиш? Цікаво, наш чи не наш?
— Глянь, поїзд! Пасажирський! От чого давно не бачив.
Так вони читали землю до самої Москви. Коли під крилами літака з'явилася московська околиця, Рудін раптом крикнув:
— Дивись, хлоп'ята футбол ганяють в одні ворота! Галя поглянула на нього, а потім сказала:
— Не хочу на хлоп'ят дивитись, усе про нашого Колю згадую…
Бабакін необачно сів поряд з Щукіним. Весела його вдача шукала простору. Його так і тягло сипати дотепами і сміятись. А Щукін мовчав як пень. Дивився в вікно і ніби нічого там не бачив. Він думав свою думу, балаканина Бабакіна його дратувала, хоч він і намагався це приховати. Бабакін уже давно хотів пересісти від нього і, побачивши внизу Москву-ріку, кинувся повідомити про це Галю і Рудіна.
До прибуття марковців у приймальні Старкова стало тіснувато. Тут зібрались майже всі, хто так чи інакше був зв'язаний з операцією проти «Сатурна». Усім їм хотілось побачити своїх товаришів, які поверталися після дуже небезпечної роботи. Та це, однак, зовсім не означало, що коли марковці нарешті з'явилися, їм було влаштовано якусь гучну чи, не дай боже, сентиментальну зустріч. Їх оточили. Їм тисли руки. Жартома поздоровляли з приїздом. Задавали питання на зразок: «Ну, як вам там жилося?» Питали, знаючи прекрасно, що у відповідь почують: «Нормально», — і не чекали іншої відповіді. Дружньо штовхали їх у груди, підморгували. Але було при цьому в очах усіх цих людей, саме в очах, щось невловимо тепле, своє, що для марковців було найдорожчим на світі. Вони були схвильовані гордим відчуттям бойового товариства і своєї приналежності до нього.
Старков обняв і розцілував кожного. Вітаючись, він підозріло мовчав і відводив погляд. Тільки зустрівшись з Щукіним, на мить завмер і вже з звичайним виразом обличчя потиснув йому руку.
— Спасибі,— уривчасто промовив він і повернувся до столу.
Розсілися круг великого столу. Старков поглянув на годинник.
— Насамперед нам треба відпустити товариша Щукіна. Через годину відходить його поїзд на Барабінськ. Зараз, товаришу Щукін, вам дадуть квиток і відвезуть на вокзал. Ваша сім'я попереджена і чекає вас. А через місяць ви повернетесь, і тоді ми вирішимо, що вам робити далі. Я ще раз дякую вам за допомогу. Скажу вам прямо: все інше у вашій долі цілком залежатиме від вас. Тільки від вас.