"Сатурна" майже не видно
Шрифт:
Старий немов відчув, що на нього дивляться, ввіткнув лопату в землю і почимчикував до будиночка. Він увійшов і довго, із світла нічого не бачачи, стояв біля дверей. Потім підійшов ближче, пильно подивився на Кравцова і спитав:
— Конопльов?
— Я, — відповів Кравцов.
Старий посміхнувся, але одразу ж його обличчя немов погасло, і він забурмотів швидко і нерозбірливо; це схоже було на марення людини у сні. Так, бурмочучи, він вийшов із будиночка і вернувся до своєї лопати. «Оце артист!» —
Прийшов Трохим Кузьмич. Не вітаючись, він підсів до столу і поклав перед Кравцовим аркуш паперу.
— Тут уся моя рідня. Вивчіть. Тепер те нове, що ви теж повинні знати. В подяку за послуги «новому порядку» я щойно одержав хлібну посаду. Вже другий тиждень я директор хлібзаводу. Це може згодитись. А зараз нам треба йти на зустріч із гестапівцем. Він уже чекає нас на явочній квартирі. Врахуйте, що мої заслуги як секретного агента гестапо дрібненькі. Я вдаю, ніби в цьому питанні нічого не кумекаю.
— Зрозуміло, — усміхнувся Кравцов.
Трохим Кузьмич і Кравцов вийшли на вулицю і попрямували до центра міста.
— Тримайтесь вільно, — тихо сказав Трохим Кузьмич. — Менше зацікавленості до навколишнього. Адже ви прибули сюди не з Москви і всього цього вже встигли надивитися. Тепер про гестапівця Ціммера, який нас чекає. Чоловік він не дуже розумний, примітивно хитрий, але переконаний, що він знавець Росії. Цю впевненість я в ньому всіляко підігріваю, захоплюючись кожним його бовдурським «відкриттям». Але треба бути завжди насторожі, він дуже підозріливий. Отже, домовлено: я рекомендую вас як сина мого давнього друга, з яким я разом ріс, — учився в школі і втратив його слід десь приблизно в тридцятих роках. Я проситиму гестапівця влаштувати вас на роботу.
— Але він може влаштувати мене директором лазні,— зауважив Кравцов.
— Може. Москва будувалась не відразу.
Кравцов ніби збентежився і замовк.
Вони перетнули прохідний двір і опинились на безлюдній вулиці. Тут вони ввійшли в під'їзд старовинного кам'яного будинку. В коридорі було темно, але Трохим Кузьмич впевнено ступив кілька кроків і двічі уривчасто стукнув у двері.
— Прошу! — почулось із-за дверей.
Простора кімната була обставлена казенно, як номер у дешевому готелі. Кравцов мимоволі усміхнувся, побачивши на стіні темну копію шишкінських ведмежат.
— Російський ліс і російські ведмеді,— старанно вимовляючи слова, сказав гестапівець Ціммер. — Росіянин любить цей рідний пейзаж.
— Еге, звичайно, — квапливо погодився Кравцов, відзначаючи в думці спостережливість німця, від якого не сховалась його легенька посмішка.
Трохим Кузьмич шанобливо привітався з Ціммером і показав на Кравцова.
— Оце і є та людина, про яку вам говорив. Конопльов.
— Ко-но-пльов, — по складах вимовив Ціммер. —
Кравцов звернув увагу, що сам гестапівець сів спиною до вікна, а їх посадив обличчям до світла і не перестаючи дивився на нього.
— Значить, ви із Смоленська? — спитав Ціммер, видно добре пам'ятаючи те, що сказав йому про Кравцова Трохим Кузьмич.
— Якщо йдеться про моє довоєнне життя — тоді так, із Смоленська. Але як почалася війна, де я тільки не побував!
— А де саме? Назвіть, будь ласка.
— Ну, зразу як утік з тюремного поїзда, — в Дорогобужі, потім у місті Білому, потім у Демидові, а останнім часом у Веліжі. Це звідси вже недалеко.
— Ого! — засміявся Ціммер. — Війна розвиває подорожі.
— Подорожі в пошуках роботи — досить сумна справа, — підкреслено серйозно зауважив Кравцов.
— Так, так, мені Трохим Кузьмич розповідав, — співчутливо сказав гестапівець і, забувши, що на ньому цивільний костюм, зробив жест рукою до правої кишені на грудях, потім переніс руку лівіше і, вийнявши з бокової кишеньки піджака папірець, заглянув у нього. — Ви мали, не знаю, як легше сказати… ну, злочин перед радянським законом. Так принаймні казав мені Трохим Кузьмич.
— Ні, я ніякого злочину не зробив, — сказав Кравцов, вражено дивлячись на Трохима Кузьмича. — Мене засудили неправильно, мені приписали злочин, якого я не робив.
Кравцов помітив, що коли він це говорив, у очах Трохима Кузьмича майнула розгубленість.
— Хіба так можна? — здивовано звів брови гестапівець.
Кравцов поблажливо усміхнувся.
— Ще з незапам'ятних часів живе російська приказка: «Закон, як дишло — куди повернув, туди й вийшло».
— О! Російські приказки дивовижно смішні і точні,— сказав гестапівець. — Але що є дишло?
— Голоблі у возі чи в бричці, куди прив'язують коня.
— Бричка? — Ціммер не знав і цього слова.
— Ну, тарантас чи кабріолет.
— О! Зрозуміло! — розсміявся гестапівець. — Значить, дишло — вийшло?
— Мені це дишло коштувало року волі,— похмуро зауважив Кравцов.
— Сім'я у вас є?
— Нема. Була дружина, але коли мене посадили за грати, вона швидко втішилася з іншим.
— О, жінки, жінки!.. — зітхнув гестапівець. — Я, коли вивчав Росію раніше, ще по книгах, я дуже був схвильований історією дружин ворогів царя, які мали назву декабристи. Цар заслав їх до Сибіру, і їхні дружини добровільно поїхали теж. І я думав, що російські жінки — це щось особливе і небувале, а виявляється, ні. Жінки — скрізь жінки.
— Так, добра від них не жди, — охоче підтвердив Кравцов.
Гестапівець подумав, дивлячись на Кравцова, і запитав:
— Ви хочете мати роботу?