"Сатурна" майже не видно

Ардаматский Василий Иванович

— Що ж мені, Конопльов, робити з вами? — процідив він крізь зуби.

Він таки справді не знав, що йому робити з Кравцовим. Клейнер викликав його і сказав: «Займіться цим чоловіком», а що це означає, не пояснив. Телеграму до Смоленська Ціммер послав тільки зараз, бо вчора цілий день Клейнеру було ніколи і не можна було взяти у нього візу, а без візи відділ зв'язку телеграми не приймав. Взагалі всі показують свою владу, всім ніколи, а він Ціммер, повинен придумувати, чим займатися з цим росіянином.

Ціммер був випадковою людиною в гестапо. Щоб врятувати

від фронту, його влаштував туди дядько, відомий у Німеччині письменник, обласканий самим Гітлером за книгу, в якій оспівувалась могутність нації. Ціммер ображено думав, що дядько міг би подбати і про звання для свого племінника. А то ось ледве-ледве дали йому унтерштурмфюрера і тримають на найбруднішій роботі. Це просто прокляття, як йому не щастить. Раніше цей самий дядько влаштував його до Гейдельберзького університету. Попав він на факультет слов'янознавства, де щороку був недобір студентів. Вивчив важку, як свинець, російську мову. Інші із знанням цієї мови посідають тепер великі пости, а йому доводиться морочитися з усякими типами на зразок оцього Конопльова… Та все ж Ціммер старався. Йому страшенно хотілося показати всім вискочкам, що він не ликом шитий. Хто знає, хто відає, а може, цей Конопльов виявиться золотою знахідкою? Недаремно ж ним цікавився сам Клейнер…

— Ну, що ж ви хочете сказати мені, Конопльов? — поважно запитав Ціммер, заглянувши в чорнильницю.

Кравцов розумів, що гестапівець не знає, що з ним робити, і вирішив йому допомогти.

— Доручіть мені яку-небудь роботу, чисто технічну, просто щоб я не байдикував, — шанобливо попросив Кравцов.

Ціммер рішуче висунув єдину шухляду в столі і дістав з неї якийсь папір.

— Ось ми одержали днями заяву без підпису, — сказав він. — Клейнер доручив мені розібратися, а я щось нічого тут не збагну. Прочитайте, будь ласка.

Кравцов почав читати дивовижний своєю підлотою документ.

« Заява

До німецької жандармської управи міста — гестапо від непримиренного ворога комунізму і його жертви, в минулому вірного слуги монархії…

Бажаючи вірнопіддано сприяти нещадній розправі не лише над іродами-комуністами, а й над усіма їхніми прислужниками, покірно доношу про таке:

1. Зверніть вашу увагу і посадіть в тюрму Ганушкіну Марію Філатівну, що живе по Успенському завулку в будинку номер шість. Будучи вже в літах і одержуючи більшовицьку пенсію, ця особа днями й ночами громадськи діяла при дитячому садку, що на Пролетарській вулиці, й тим самим сприяла комуністам у відлученні дітей від батьків і церкви та ще й навчала їх безбожних пісень.

2. Семенихін Павло Ілліч, який мешкає по 3-й Першотравневій, буд. 24; з ранку до ночі ходив цей тип по будинках, давив за горло агітаціями про комунізм і під страхом смерті вимагав з людей гроші на комуністів…»

Кравцов посміхнувся: «Так, важкувато звичайно, німцям розібратися, про що тут мовиться».

— Ви що-небудь зрозуміли? — запитав Ціммер.

— По-моєму, він ненормальний, — сказав Кравцов. — Стара пенсіонерка, що працює з дітьми; дрібний чиновник по страхуванню

життя — хіба це загроза для великої Німеччини і її армії? Поглянемо, що далі.

«3. Стародубцев Єгор Ілліч, живе по Цегляній вулиці, буд. 17. За завданням комуністів він калічив природу, злучав яблуню з грушею, вишню з горобиною і таке інше. За цю темну діяльність комуністи дали йому звання мічурінця і звільнили його від усіх податків у той час, коли в нього великий плодово-ягідний сад…»

— Буває ж отаке! — розсміявся Кравцов. — До чого ж земля тісна! Він тут пише про чоловіка, в якого я живу. Це вже смішно. Найшла, як кажуть у нас, коса на камінь.

Мій же хазяїн цілковитий псих, а цей божевільний про нього саме й пише, що він прибічник комуністів. Ну и діла! — Кравцов недбало кинув донос на стіл.

— Я теж думав, що тут якась нісенітниця, — бундючно сказав Ціммер, беручи до рук заяву. — Але що мені із нею робити? Цей папірець взятий на контроль, і треба офіціально відповідати, що по ньому зроблено.

— Знаєте що? Для того, щоб ви могли відповісти обгрунтовано, давайте я протягом дня збігаю за всіма вказаними тут адресами і перевірю, що це за люди. До вечора я подам вам офіціальну довідку.

Ціммер вагався.

— А як же ви поясните свої відвідини, чому ви займаєтеся цією заявою?

— Коли щось виникне, я дам ваш телефон: мовляв, будь ласка, перевірте, я маю доручення. Ви сходіть до Клейнера і погодьте це з ним.

Ціммер пішов і через кілька хвилин повернувся.

— Начальник зайнятий, але його ад'ютант каже, що це можна зробити. Тільки адреси випишіть, а заява має лишитись у мене.

Кравцов виписував адреси і раптом у самому кінці виявив недогляд аноніма, який міг допомогти відшукати його. Він писав: «Із вікна свого бачу православний собор, його святі ворота, і дума моя рветься з молитвою до бога, щоб він разом з вами покарав комуністів, які погубили Росію»…

Кравцов швидко вирішив, що робити.

…Він вийшов на невеликий майдан, де стояв православний собор. Зупинившись біля його воріт, розглядав, де може бути те вікно, через яке донощик дивиться на храм і його святі ворота. Прямо навпроти церкви стояв старий присадкуватий кам'яний будинок з підсліпуватими вікнами. «Одне з тих вікон його», — впевнено вирішив Кравцов і попрямував до будинку.

Ввійшовши в дім через бічний ганок, Кравцов опинився в темному, з запахом вбиральні коридорі. Придивившись, він побачив двері і рішуче в них постукав. Ніхто не відповів. Кравцов штовхнув двері і ввійшов у кімнату. Біля стола сиділи дві жінки. Вони злякано дивились на нього.

— Чого не обзиваєтесь? — грубо спитав Кравцов. — Я з гестапо. Хто тут живе?

— Ми живемо, — відповіла одна з жінок.

Кравцов оглянув напхану мотлохом кімнату.

— Так, до вас нікого не поселиш. У кого тут є зайва площа?

— А де ж вона тут зайва візьметься? — сміливіючи, обізвалась жінка. — Нас самих сюди поселили як погорільців.

— Крім одного, — раптом ожила жінка. — У нього якраз найбільша кімната, разів у п'ять більша від нашої.