"Сатурна" майже не видно

Ардаматский Василий Иванович

— Хто він?

— Колишній церковний староста Михайловський. Ви тільки погляньте, як він живе! Тут же всі кажуть, що він у соборі цінності з ікон обідрав і тепер міняє їх на продукти.

— Де його кімната? — суворо спитав Кравцов.

— Через одну від нашої. Ліворуч.

Кравцов увійшов до Михайловського без стуку. Двоє вікон кімнати були замішені якоюсь одежиною. В дальшому кутку миготів кривавий язичок лампади, що ледве освітлював витріщені очі святого на іконі.

Кравцов підійшов до вікон і зірвав

затемнення. На старому ліжку з червоного дерева лежав старик з викоханою білою борідкою. Він з острахом дивився на Кравцова.

— Чого… чого вам треба? — ледве промовив він.

— Михайловський?

— Так.

— Вставайте! Я з гестапо.

Михайловський схопився з ліжка і поквапливо почав натягати штани.

— Сей момент… Сей момент… — бурмотів він.

— Сідайте сюди. Так. — Кравцов витяг з кишені аркуш паперу з виписками із доносу і, не даючи старому отямитися, суворо сказав: — Ви написали нам заяву? Чому без підпису?

— Та якось так… подумав… а що як… — заїкався Михайловський.

— Пересвідчились, що від нас сховатися не можна?

— Ну аякже, якже! Я ж і уповаю на вашу могутність.

— Уповаєте, значить? Уповаєте, а самі вставляєте нам палиці в колеса? — підвищив голос Кравцов.

— Боже борони! Що ви! Та як же це так!

— А так. Ми від ранку до ранку ловимо ворогів справжніх, небезпечних, а ви вирішили відвернути наші сили на стару пенсіонерку з дитячого садка, на недоумкуватого садівника та на всяку дрібну погань? Думаєте, нам неясно, для чого ви це робите?

Вицвілі очі Михайловського сповнилися жахом, голова як повернулася вліво, так і застигла, ніби його правцем поставило.

— Я цього не хотів, бачить всевишній, не хотів, — пробелькотів він.

— Хотів чи не хотів — це на вашій темній душі, а факт незаперечний — спроба пошкодити роботі гестапо. І за це доведеться відповідати, ми жартувати не любимо! Михайловського напала гикавка.

— Вибачаюсь… дуже вибачаюсь… Це від нервів, — прошепотів дідок, схопившись руками за стіл.

— Ось ручка і папір, — Кравцов ледве стримував сміх. — Пишіть, я продиктую…

— Боже мій, боже мій! — лепетав Михайловський, намагаючись взяти ручку неслухняними пальцями. — Слухаю!

— Пишіть! «Я, Михайловський, признаюсь, що послав до гестапо заяву без підпису, з наміром перешкодити роботі німецької адміністрації…»

Михайловський сповз із стільця і став на коліна:

— Христом богом клянуся! Не думав! Пожалійте старого чоловіка! Позбавив бог розуму на старість! До стоп ваших припадаю! — викрикував він, задихаючись.

Кравцов витримав паузу і сказав:

— Гаразд. Досить. Пишіть так… — Він підождав, поки дідок знову вмостився за столом. — Значить, признаюсь і так далі, а потім напишіть так: «Листа послав, не подумавши про те, що повідомляв про всяких дрібних людей, які не становлять небезпеки для нового

порядку, як не думав і про те, що я міг спрямувати гестапо по оманливому шляху і відвернути від справжніх ворогів Німеччини. На це щиро прошу пробачення і прошу не притягати до відповідальності, зважаючи на мій похилий вік». Підпис щоб розбірливо, — наказав Кравцов.

Михайловський розписався. Кравцов узяв папірець, акуратно згорнув його і поклав у кишеню.

Михайловський конвульсивно зітхав і дрібно хрестився, дивлячись на лампаду.

— Стривайте, рано ще богові дякувати. Де цінності, які ви вкрали з собору?

Очі в старого вилізли на лоба:

— Не брав… святе слово, не брав! Перед богом, ось перед ликом Миколи-угодника клятву даю!

— Ну, ну, — посміхнувся Кравцов. — Угодник вам, брехунові й злодію, може й повірить, але гестапо — ні! — Кравцов стукнув кулаком по столу. — Гадина. В той час, як усі чесні люди віддають останнє, щоб допомогти Німеччині в її священній боротьбі з більшовиками, він краде коштовності, щоб жерти масло і писати шкідницькі доноси! Збирайся, і миттю! Ми тобі покажемо, що таке гестапо і чим воно займається. Ну, швидко!

Михайловський встав із стільця, його хитнуло, і він завив високим баб'ячим голосом.

— Мовчати! — гримнув Кравцов.

Старий замовк.

— Якщо хочеш жити, скотино погана, коштовності — на стіл. Ну?

Михайловський ступив кілька кроків і повалився на ліжко.

— Тут вони, — пробурмотів він, показуючи на перину під собою.

— Виймай і клади на стіл. Швидко!

Старий сповз із ліжка і тремтячими руками стягнув на підлогу перину. Під нею на дошках лежали шматки іконних риз, великий хрест з ланцюгом і згорток у білій ганчірці.

— Клади на стіл, злодюго паршивий.

Старий поклав церковні речі на стіл.

— Тут не все, — впевнено сказав Кравцов. — Значить, жити тобі набридло? Одягайся.

Дідок пройшов у куток кімнати до череватого самовара, зняв покришку і витяг звідти золотий ланцюг, хрест, кадило, чаші.

— Тепер усе, — видихнув старий. — Стріляйте не стріляйте — все.

— Сідай, негіднику, до столу. Пиши! Якщо тебе щось і врятує, то тільки щиросерде зізнання. Ex ти, пацюк церковний, бога пограбував!

— Нечистий попутав… лихий до гріха підбив… — белькотав дід.

— Пиши: «Я, Михайловський, вчинив крадіжку церковних цінностей у православному соборі». Написав? Так. Далі: «Признаючись у цьому злочині, передаю пограбовані мною цінності гестапо на зміцнення великої Німеччини. Хай живе Адольф Гітлер!» Написав? Підпишись розбірливо. Давай сюди.

Сховавши і цей папірець, Кравцов перелічив цінності і написав розписку: «За дорученням гестапо я, Конопльов, прийняв від громадянина Михайловського вкрадені ним у церкві цінні речі в кількості тридцяти двох предметів».