Щоденник страченої
Шрифт:
Чиїх спершу роздирають сумніви, чи розриває злість, чи зводять із розуму ревнощі, безсилля, розпач, агресія?
О, то все-таки між нами — чоловіками і жінками — є схожість.
У чому?
У ревнощах!
Може, на чоловічій мові це називається якось по-іншому?
Як?
Бажанням володіти?
Інстинктом самця, що хоче безроздільного володіння самкою?
Отже, все одно ревнощі?
Ні,
16 листопада, 23.50.
Я не уявляю війну, причиною якої стала б я. Не уявляю, хто б так «зійшов із рейок», щоб аж сипонув сухим порохом услід.
Мене не треба брати ані приступом, ані облогою,
через мене не треба починати бойових дій,
витрачати кошти на озброєння й амуніцію,
висилати розвідку,
влаштовувати стеження й засади,
наймати перекладачів,
виправдовуватися перед світовим товариством...
19 листопада
На мої припущення щодо ролі жінки в процесі початку війни мій сусід по кабінету сьогодні голосно сміявся, мовляв, начиталася про Єлену Прекрасну, ось і мучить тебе всяка ахінея. Він сказав, що наш час — нецікавий для починання воєн через жінку. Мовляв, перевелася справжня жіноча порода, здатна збурити в чоловікові Везувій, магма з якого розлилася б на іншому кінці планети; натомість модифікувалася порода жінок-«дворняг». А «дворняжка» не може перевестися. Вона може хіба що одіамантитися, не розуміючи, що це їй все одно не поможе. Жіночі запити здрібніли, і сьогодні ніхто не просить свого коханого зачерпнути шоломом води із Євфрату чи з Амазонки; а отже, — умерли благородні почуття, задля яких чоловік міг зробитися як некерованим у своїй агресії, так і непередбачуваним у своєму милосерді задля якоїсь одної-єдиної жінки.
Резюме перше, сказав із притиском мій сусід: жінка уже не може стати причиною чи каталізатором великомасштабної війни і ввійти в світову історію, як вершителька мільйонів життів чи смертей. Вона здатна хіба що бути використаною, як презерватив, у світовому скан далі сумнівної якості на кшталт американської Моніки. До того ж скандал спровокований не серцем, а зімітований банальною спецслужбою зацікавленої країни, цинічний розрахунок якої таки досяг короткочасної, і геть зовсім не визначальної, мети: нібито скомпрометувати потрібну людину. Чому нібито? Та тому, що невикурена Монікою Біллова «цигарка» в порядних і сексуально нормальних людей не вважається сексом, і навіть із цим поняттям, тобто сексом, не асоціюється.
То хто, в такому разі, залишився на коні, а хто — під конем? Вершником і вершителем залишається Білл, Василь, Базиліо чи хто інший у штанах, а кожній Моніці (Мері, Марлен) зостається спогад про несмачну невикурену цигарку та засохлий і вивітрений запах Біллової сперми на передбачливо невипраній сукні. Якщо таким чином вдасться іще й роздути дамський гаманець... що ж... кожна заробляє тілом в залежності від його форм і темпераменту. Цинічно? Мабуть. Але правда.
Отже, резюме друге: жінка твердо і назавжди ціною неймовірних зусиль «вибила» собі лише спальне місце, з якого посилає хіба що флюїди розбрату й малозначущих примх для чоловіків, які правлять світом. Для нинішньої цивілізації, що асоціюється винятково з чоловічою гегемонією, навіть
А підсумок один у межах всієї земної кулі: можна злягатися з двома чоловіками президентського пошиву одночасно, але якогось ранку не прокинутися нібито від передозування наркотиками, як неперевершена Мерилін; а можна надувати щоки, що завдяки природному розумові правиш світом із султанового гарему, як наша міфологізована Настуся. Та все одно закінчити одним: світовим присудом про куртизанську жіночу натуру. І не більше.
Ось такий чоловічий монолог про нас із вами я мала честь слухати впродовж обідньої перерви із уст свого високоінтелектуального колеги.
...Я таким ніколи не перечу.
Подеколи вони мають рацію.
Через дві години
Але!
Але чоловіки, в яких дахи поїхали на високих технологіях, терористах-ісламістах і Хусейні, ніколи не визнають публічно, що їхніми — глибоко прихованими, підсвідомими — намірами застосувати природну, а також накопичену впродовжжиття войовничість завжди керують жінки і тільки жінки. Головно позичені чи орендовані, але таки жінки, які в чітко визначений і тільки для них, жінок, зрозумілий, час (так чітко визначений, ніби погодинне годування немовляти), втовкмачують пихатим, зарозумілим, пожиттєво боягузливим своїм воїнам, що нарешті надійшов час X.
А, отже, — пора починати бойові дії стосовно супротивника.
Неважливо якого й неважливо чим: кулаками, словами, підніжками, газовими атаками чи всепланетарною брехнею. Головне — почати.
Жінки милостиві: вони потім подадуть своєму воїнові (навіть переможеному ворогом!) ідею про переділ,
розподіл,
перегляд позиції і т.д.
І виправдають, виправдають свого обранця перед обличчям світу, навіть коли з'ясується, що він відігравав роль дрібного боягуза чи роль ганебнішу — зрадника.
І він підхопить із жіночих рук цю рятівну для нього ідею, роздує її до якоїсь мало не месіанської своєї місії, і ходитиме в розумної і хитрої жінки на прив'язі, як цуцик-дворняжка.
Ага, таки так! Цуцик.
О, недаремно ця постаріла, поморщена Європа у своїх стратегічних чи визначальних відомствах, навіть міністерствах оборони робить ставку на жінок. Бо тільки жінка зі своїм ірраціоналізмом є найпродуктивнішим творцем як стратегії наступу, так стратегії красивого відходу, її гаряча литка на нічних простирадлах спальні вкаже найточніший напрямок головного бойового удару й намалює зону миротворчих дій краще, ніж усі генерали-стратеги разом узяті, дорогий мій колего.
У жінці генетично закладено необхідність перекидати з руки на руку дитину, як іграшку.
Нам ніколи мислити такими категоріями, як світова історія, відповідальність перед вічністю і Всевишні суди.
А ви, із сімома п"ядями на чолі, такі розважливі й такі нібито історично приречені на історичні вчинки, всього лише іграшки в наших руках, панове; іграшки, перекинуті з руки на руку. М'які полотняні цуцики.
Якщо це не так — плюнь мені в лице, колего.