Щоденник страченої
Шрифт:
20 листопада
То чому ж, чому ж цей ненависний і любий одночасно чоловік не йде ані до мене, ані на мене? Не йде ні з бажанням, ні з ультиматумом?
Брешеш, голубко.
Іде, іще як іде...
Ну, не на біг-бордах йому про це писати.
Та й не щодня ж йому йти.
Ти ж навіть борщу не їстимеш щодня.
20
Все, починаю працювати без гальм. Навіщо гальма?
22 березня 200...
Я бездомна жінка.
Бомж.
Ні, моє життя гірше, аніж оцих ось бомжів, що гріються біля вогнища на пустирі. Щойно вони мені махали рукою. І я їм помахала з балкона також.
Але ось двоє із них потягнулися в кущі. Боже праведний! Він її гамселить прямо на землі й мені зверху видно її задерті ноги. Чому вона задирає так високо ноги? І половина нашого висотного будинку прилипла до вікон, а ще половина з тієї половини сходить жовчю до свого ситого життя від безсилля, що не може отак будь-де і коли хоче задерти ноги з тим, з ким хоче.
А я сиджу в теплій квартирі — і ніхто не хоче покласти мене на тигрову шкуру — не те що на оцей ненависний іподром спальні.
Мій дім там, де мене чекають і хочуть, а як не чекають ніде, то я бездомна. Бездомна в оцих ось порожніх, хоч і нафаршированих усяким барахлом стінах.
ШО БУЛО В НІЧ НА 1 ТРАВНЯ минулого РОКУ
А що було ?..
Була ніч половини мого життя, коли найскупіший у світі чоловік уперше цілував так, ніби хотів заграбастати, затягнути в себе цілком, без розбору. Він любив і боронився від мене з однаково несамовитою силою пристрасті, і я не могла зрозуміти, що переважає в його почуттях: бажання володіти мною бодай короткочасно, але безроздільно, чи в ньому брало верх єзуїтське уміння тривалий час мстити мені; мстити демонстративно удаваною неувагою, щоб згодом, після всіх своїх нескінченних клопотів, утаємничених блукань, зникань і чорт знає чого іще, раптово, по-злодійськи винирнути посеред ночі кліпаючими фарами автомобіля, довгого й по вільного, як моє чекання, і знову грабастати, завойовувати змучене чеканням тіло так, нібито це востаннє.
Ох, як же можна любити, коли любиш... і ти прощаєш, і навіть хочеш, щоб він любив тебе отак неймовірно грубо, ніби вуличну дівку, і тут таки, ось тутечки, вже — так ніжно, що можна зійти з розуму від раптового і нескінченного добра.
Та ба... це лише першої миті завжди здається, що добро нескінченне.
...Я прокинулася раптово, не встигнувши склепити як слід повіки, боячись пропустити мить його просинання; була третя година ранку; я ковзнула поглядом по сутінковому вікні, — і нараз почула, що моє серце причаїлось у ранковій тиші, як звір.
О, так. Мабуть, саме так додивляються останні сни ті хижаки, що готуються до вирішального стрибка на життя чи смерть.
Зліва кольнуло так гостро, що очима я пошукала валеріану.
Господи... як він красиво спав... Переполовинивши тілом ліжко по діагоналі... із закинутою за голову правою рукою... а лівою накривав пипочку моєї груді.
Не рухаючись, майже схована під його пахвою, вдихала запах гарячого зі сну тіла і намагалася
Смішний... Хіба є такі слова, якими можна було б передати, як спиться жінці в безумну ніч?! Та де там спиться —
напівмариться,
напівколишеться,
напівумирається.
Такої палкої і безберегої ночі у нас до цього не було.
29 березня 200... р.
Чому я зациклилася на цих спогадах?
Вони мені не дають ані задоволення, ані спокою. Лише обливають магмою із самого серця діючого вулкана. А це не є задоволення?
Я прокручую ту ніч — і ніби стираю найголовніше.
Коли б це була єдина ніч мого життя.
А таки єдина.
Дивно.
Бути з одним і тим же чоловіком роками, хоча й зрідка — а все ж роками, й згадувати лише одну ніч...
Ій-бо ти хвора, подруго.
І в якийсь момент я заприсяглася не вертати туди ніколи, і таки уникала спогадів. Перестрибувала їх, як купальське вогнище, і згадувала щось інше, бліде, розмите.
Я намагалася забути мить того просинання, коли серце стає хижаком, із загостреним нюхом, із неприродним калатанням і чомусь невиразним запахом смерті.
А коли не могла позбутися думок, які переходили в майже фізичне відчуття його присутності, тоді знову дурила себе дуже оригінальним, як мені здається, способом.
Я уявляла себе птахою, яструбом, який непорушно висить над тією кімнатою, над тим ліжком, де ми палили одне одного до нитки, до останнього подиху і схлипу.
Яка б це була гарна картина, коли б її зафільмувати... А потім знову крутити, крутити. Але не в пам'яті — перед очима. Може, мені би полегшало.
0, так. Ясна річ, що полегшало б.
Я б вишукувала на зафільмованій картинці вади, наші із ним некрасивості.
Я б роздивлялася зблизька й у сповільненому темпі рухи, погляди, шукала би фальші.
I, врешті-решт, мені би спротивилось.
Це — як телевізійний стриптиз: перших п'ять хвилин красиво і цікаво, а далі... а далі я би побачила свій целюліт і його черевце, миттєву байдужість у погляді, позіхання, погано стримувану втому чи імітовану пристрасть...
Як добре, що я не птаха. Що я нічого не бачу збоку.
18 липня 200... р.
Я шукаю чоловіка, здатного вибити з пам'яті одну-єдину ніч, як скалку з пальця.
Роздвоєна конкретною людиною свідомість нічим не відрізняється від розщепленої свідомості шизофреніка.
19 липня
Учора у нашому відділі на дні народження чоловіки говорили, не криючись. Думка була не надто нова: хай би жінка носила лише фіранки, але хай би носила, а чоловіча натура така, що він би зривав, зривав їх, шматував, розривав, як жабу, з люті чи пристрасті.