Щоденник страченої
Шрифт:
Залишила.
Аж гульк — і вишпрунькнув паросток із вмерлого.
Росте.
Я довго дивувалася і навіть випробовувала живучу рослинку.
Не поливала.
На сонце не виставляла.
А він росте.
Іще я іноді думаю, що живу на автопілоті. Мене так втомило одноманітне — запрограмоване — життя, що іноді здається, ніби мене
Я не живу — п'ю дистильовану воду.
Значить, живу?!
Наступного вечора
...А Він п'є вранішню каву, сідає в машину, керує, заробляє авторитет і гроші, підписує документи;
дві години витрачає на дорогу до мене;
півгодини гамує дві краплі бажання;
задихається від радості, коли втирає мені сльози;
тоді довго стоїть під душем, ніби змиває наш запах разом зі шкірою;
знову керує;
п'є горілку;
дивиться футбол;
лягає із кимсь у ліжко.
І засинає із думкою про завтрашній свій день, який ніколи не схожий на день учорашній.
Усі ж мої дні — близнюки.
Може тому, як жабуриння за ногу плавця, так я чіпляюся за думку про нього, втомленого за день багатоманітністю людей і вражень.
І тому в нього не вистачає феєрверків на мене???!
Іще цієї ночі...
Що я від нього хочу?!
Йде дощ, у мене ангіна.
...Цікаво, як інші витримують самотність...
Сьогодні гортала інший зошит, де занесено далеко не інтимні речі мого життя.
Колись я приповілася подрузі-докторші, що веду часткові записи свого життя, але при тому уточнила: все, що стосується інтимних речей, я відділяю. Вона пере¬питала, як таке можливе, мовляв, усе, що відбувається а нами, взаємопов'язано, переплетено так, що відділити ці речі — неможливо.
Я тоді сперечалася:
— Дурниці! Навіть сіамських близнюків розділяють.
— Ну, й що?
– запитала подруга.
– Який це має зв'язок із вінегретом наших думок, бажань, їхньою реалізацією і нашими вчинками?
— Ну, відчуваємо ми одне, робимо - інше. Отже, це речі роздільні.
— Ага, коли б не так. Це ти так думаєш. А взагалі, цікаво, як ти все-таки відділяєш начебто інтимні; начебто не інтимні речі?
— Просто. Як спідню білизну від сорочок, светрів і суконь.
— Тоді навіщо ти це робиш?
— Ні.
— Отож бо. Хіба ти не відчуваєш неприродності такого заняття?
...Я й сама дотепер не зрозуміла, як ставлюся до таких своїх інтелектуальних вправ — відділяти на папері човнішнє і внутрішнє своє життя...
По-перше, я не розраховую, що хтось колись читатиме мої записи. Отже, я не лукавлю. Бодай перед собою. По-друге, навіть для мене самої нецікаво, що сьоuодні я купила кілограм свіжої риби, а вчора отримала догану на службі. А це і є зовнішнє.
По-третє, я спалю все це писане добро перед самою смертю. Щоб не залишилося слідів моїх «злочинних» думок.
Отже, мною керує страх?
За що?
Я ні в кого нічого не вкрала,
в заколоті не замішана,
навіть на життя суперниці не посягаю. Чому ж я відчуваю присмак злочинності в якихось геть зовсім невинних записах внутрішньої своєї печалі? Це печать виховання?
Тавро минулого часу?
Чи просто надмір вільного часу, коли не падаєш від фізичної втоми, не маєш особливих обов'язків ні перед ким?
Чи що це?
9 червня 200...
У мене є одна улюблена письменниця, яка з незрозумілою впертістю, так немодно і так затято розробляє тему репресованої жіночої свідомості в тоталітарних умовах.
Вона вважає, що репресовану людину реабілітувати легше, ніж репресовану свідомість. Навіть за умов повного сприяння для реабілітації.
Але цілком переконливо вона доводить, що жіночу свідомість, свідомість, а не жінку як фізичну особу, репресувати майже неможливо. На відміну від свідомості чоловічої. За її письменницькою логікою — жіноча свідомість малопридатна саме для тоталітарних репресій, або придатна менше через те, що жінка завжди більш відповідальна за життя, ніж чоловік. Жінці важче позбутися власного життя, через те, що жінка майже завжди залишається оберегом іншого життя. Того, котре вона дала.
Перший мій порив — заперечити улюбленій письменниці.
Я ж не дала життя нікому. Моя свідомість найбільш придатна для репресій і тоталітарного впливу.
А тоталітаристами й репресантами, в основному, виступають чоловіки.
Отже, я малопридатна для реабілітації, але не для репресій.
Та інший мій порив зупиняє порив перший: в якийсь момент я розумію, що ані минулий тоталітаризм, ані всі тоталітаризми разом узяті, не мають до моєї драми жодного стосунку, як би оці мало-притомні і добре-продажні колишні відсиденти-дисиденти з усієї сили не намагалися втовкмачити добропорядній публіці протилежне.