Щоденник страченої
Шрифт:
І, якщо по правді, справа далеко не в легенях чи, точніше, не тільки в легенях.
Мовою модерну це звучить «релаксація», а може, іntermezzo.
Учора старий-старезний, але ще здоровісінький, гуцул з-під Верховини розгрібав жарини ватри й розказував своє — «три годи до дев'яностки» — довге і ненабридне життя.
Мені страшенно цікаво, як можна жити так довго, не втратити почуття гумору й позитивної енергетики.
— Дочко, щодня дрібку овечого масла на голову і масла в жолудок
— Діду, як то масло на голову?!
— Як — як?! — дивується тепер уже мені: — Помастити чупер, ну; волос по-вашому, втерти масло у шкіру — такий масаж, що але де тобі! А в маслі, знаєш, скілько грав! І дохторів до смерти не треба. Але мене точить одне...
— Діду, а як любов у вашому житті... була любов?
— А це що таке? Любив, скілько хотів і міг.
— I багатьох?
Дід сміється з-під розкішних сивих вусів:
— Кого хотів і чув, що мене хочуть.
— А чим чули?
— Як чим?! Смішна! Серцем.
— А як це можна чути?
Дід розгрібає жар, ніби й уваги на мене не звертає:
— А цему, дочко, ніхто не може навчити.
— А що ви робили, як любов минала?
— Нічого не робив, бо приходила друга.
— Як ви думаєте, діду, чому любов минає?
— По цему видко, що ти, дочко, велика безбожниця, бо не читала Біблії. А там сказано, що любов не минає ніколи. А як ти питаєш про тілесну любов, то вона минає, бо всьому приходить рачинець: людині, тварині, дереву й любові.
— А що таке «рачинець»?
— Кінець. Строк.
— Діду, а хіба погано пізнати в житті лиш одну любов, щоб більше було не треба?
— Як то пізнати одну любов?!
– Дід ходить навколо дотліваючого вогнища і здивовано дивиться на мене:
— Ти що, не знаєш, що один день погоди не робить? Любов — це один день, один кусень хліба, одне горня води. Хіба ти за одним куснем можеш пізнати повний його смак чи набутися одним днем верем'я?
Я сміюся, не ховаючись, ніби радію власному відкриттю:
— Діду, так то ж розпуста.
— Е, ні-і-і... Серце уміє розпізнавати, що є любов, а що пустоти.
Р.S.
За ці дні старий гуцул мене не наблизив ні до чого, як до думки, що все конечне, крім любові. За минулою приходить наступна, наступна міняє попередню — і так доти, поки не прийде й тобі «рачинець». Тобто вийде твій термін.
Дивно якось... отже, життя влаштовано так, що минає термін в'язничного утримання, строк збирання врожаю, термін кохання і строк життя?
Але останнє — кінець життя — це єдине, що позбавлене
При чому тут терміни кохання? При тому, що немає терезів, які змогли би показати вагу чи міру кохання і бодай натякнути, що саме ця любов — ота, що не ковток води і не один день погоди. Є лише суцільні оптичні, фізіологічні і психічні обмани. Ось через те воно й називається те, що не минає, а переходить з одного в інше, видозмінюється. Ми можемо й не зрозуміти, що у нас воно є чи вже було.
Але ми не можемо не вмерти.
...То дідова теорія, яка видавалася спочатку теорією розпусти, — правильна?!
9 лютого минулого року
Р.S. Я тепер маю багато часу, і можу розказати детально. ЧИМ закінчилося моє тодішнє божевілля. ...Пізно увечері, десь так ближче до одинадцятої, раз-за-разом я випила чотири, — парні, як на поминках, — п'ятдесятиграмові шкалики віскі, завчасно заправивши цю гидоту вишневим соком, і, щоб не заплакати, подивилася в стелю. Стеля мала колір мого теперішнього обличчя.
Перевела погляд на підлогу. У трилітровій банці в'янули три пурпурові троянди, як жінка після тридцяти п'яти. Я забула зачинити балконні двері, і розпуклі ще зранку бутони скоцюрбилися від лютневого холоду. Я хотіла сп'яніти. Перечекавши хвилин із двадцять і не відчувши ніякого запаморочення, я зітхнула й пішла у ванну. Вода з холодного крана булькотіла, як непролиті сльози в горлі. Коли ванна наповнилася до третини, вкинула колючі стебла у воду. Я задумала їх реанімувати. А може, хотіла реанімувати щось інше?
...Учора був мій день народження. Я брела пізньою вечірньою вулицею міста і плакала.
Чому я плакала?
Бо ти випробовував мене навіть у день мого народження, демонструючи послідовність солдафона, який щодня віддає команду шикуватися до сну чи до прання шкарпеток. Тримати мене в чорному тілі, навіщось постійно загартовувати, як моржа, — цей твій підкреслено демонстрований стиль колись таки зведе мене з розу му. Ти прагнеш навчити мене холодної реакції на екстремальні викиди серця. Тобі працювати б у Міністерстві надзвичайних ситуацій. Ти б упорався з усіма землетрусами і падіннями літаків іще до землетрусів і падінь. А я не вмію розписати роботу свого серця навіть за твоєю вказівкою. Це ж не годинник — моє серце. Навіть годинники збиваються з ритму. А скільки його там, нашого серця?
Онде отой мій улюблений салат із курячого серця і салат із серця телячого має різний смак, вигляд і вагу інгредієнтів.
Але і те, і те — серце.
Хоча, цікаво, скільки ж важить середньостатистичне людське серце? І чи збільшується його вага і об'єм, якщо його власник — тяжко закоханий?
Треба б запитати знайомого кардіолога.
Боже... таке приверзеться на п'яну голову... Краще йти отак у світ за очі і плакати, аж поки несподіване таксі не проковтне тебе, як чергову жертву.