Щоденник страченої

Матиос Мария Васильевна

І де вчать отак добровільно ставати технологом і будівельником власного глухого кута?

7 липня 2002 р.

Учора дивилася в криницю. Вода на дні стояла чорна і незрушна. Ні, вона колихалася, як море сліз. Так, що навіть не було видно.

Потім я подивилася в дзеркало. Очі схожі на дно криниці. Море сліз.

Одначе... я ж ніколи не була плаксивою.

Старію?

Ні,

бо пам'ятаю, що сьогодні — чверть століття від того дня, коли мав відбутися кінець світу.

Хоча для мене він таки відбувся...

***

На прощання він запитав мене — таку ситу, ніби я побувала за весільним столом:

— Відчуваєш себе?

Я прислухалася до себе. Мене не було.

— Ні.

— Значить, ти щаслива.

— А коли щасливий чоловік? Коли він із жінкою?

— Не з кожною. Але якщо з тією, з якою хоче, — то щасливий.

— А ще коли?

— Коли не боїться.

— Іще?

— Коли ризикує.

— Ще?

— Коли стріляє. Рахує гроші. Здобуває владу.

— I жінку?

— І жінку.

26 липня

Я прийшла до Його найкращого друга і сказала: «Якщо він сьогодні не приїде, я щось собі заподію». Його друг розсміявся голосно й дещо вульгарно:

— Не заподієш.

Я відповіла:

— Значить, приїде.

Удруге друг засміявся жорстоко:

— Не приїде, не шантажуй.

Тоді я заплакала:

— Я його люблю.

Друг узяв мене за лікоть:

— А хто сказав, що він тебе не любить?

— Але він не казав мені, що любить.

І тоді друг відповів майже бридливо:

— А чому він повинен щось казати? Він нічого не повинен. Він любить, як вважає за потрібне. Чоловіки взагалі ніколи не повинні казати жінці нічого.

Р.S.

Отже, в моїй біді друг мого сердечного друга — мені не друг?

Чи недруг?

Серед ночі...

Хм... я вважаю за потрібне вітатися, з ким вважаю за потрібне,

їсти нежирне,

лягати

спати у власному ліжку,

а вважати за потрібне любити...

Я також так не вважаю. Я просто знемагаю від неї, проклятої, та, що любов називається, — і все.

Але не вважаю за потрібне про це казати.

Навіть другові.

8 березня 200...

А іноді навіть добре — просто лежати й дивитися в стелю.

Ні про що не думати.

Ні за ким не тужити.

Вселенська лінь розливається по жилах — і ти тішиш саму себе, що це добре — добріше не треба.

Читаю колись переписане від руки (не знаю, звідки). Навіть сподобалося. Чи то красивістю, чи безликістю: «огорнута дев'ятьма білосніжними хутрами самотності, дивлюся на кольорові натовпи спідниць, сідниць, черевиків, реготу й удаваного щастя. І думаю про тебе, огорнутого шкурами самотності у безбарвному натовпі міста, де все нагадує про нас: зіпсований годинник перед парком, пофарбована в колір печалі лавка під липою»...

О, ти — «жестокая любовь и каторжная страсть»... Цвєтаєва, чи хто?

Ох, же ж і каторжниця я добровільна, ох, каторжниця.

А може, блудниця-черниця. Із випотрошеним серцем.

Агов, Ларисо — Джеку-потрошителю!

Ні, патрачу! Від слова «патрати» (курку, серце, душу, життя).

Чому Ти, мій золотий і безпощадний чоловічку, такий добрий до мене, що, випатравши серце, залишив на спомин про себе шмат непомутнілої пам'яті?

У людей же трапляються цілі трагедії із втратою документів, родичів, майна і т.і. і т.д., а тут якась химерна штуковина — спогад про чоловіка, що прошмигнув діагоналлю крізь життя, немов кульова блискавка, — руйнує, точить із середини, як задавнена хвороба.

Наступного вечора Іноді я жадаю потьмарення розуму. Але воно не наступає ані під дією алкоголю, ані у сні, ані в роботі.

***

«Я заплутався між необхідністю і жагою», — сказав мені вчора.

О, так. Ти — чоловік необхідності. Але що ти чоловік жаги на довше, аніж на трохи, ну геть зовсім трохи, я й не здогадувалася... Це щось новеньке.

Якщо ти вперше сказав правду, то чому так похапцем?

Якщо заплутався, то я дуже просто розрубаю твій гордіїв вузол.

Але тобі подобається такий ненормальний блуд. Блуди на здоров'я.

17 квітня 1995

...це місто може довести до сказу навіть камінь. Які довкола тупі, ситі і бездумні обличчя!