Шлях Абая
Шрифт:
— Для дітей хаджі я нічого не пошкодую. В час випробувань я хотів би довести вам, що я ваш друг, близька вам людина. Всі ці гості не тільки ваші, але й мої! Не турбуйтеся про них: слава богу, в мене вистачить достатку, щоб достойно прийняти і пригостити їх.
А втім, інколи, начебто з непорозуміння, він наказував доставити на своє подвір’я худобу, пригнану з наказу Такежана.
Крім частування, кунанбаївцям доводилось ще й обдаровувати людей, на яких вони розраховували. Впливовим волосним і красномовним біям підносили багаті лисячі шуби, дорогі бешмети й чапани, пошиті для них у міських кравців.
У це лігво й прибув погожого зимового ранку зраджений багатими родичами, гнаний бідою Базарали.
Прибуття відповідачів дозволило призначити день розгляду справи. Сарбас, розпитавши людей, довідався, що виступати від імені кунанбаївців і звинувачувати Базарали буде Шубар. З-поміж синів і онуків Кунанбая він був найкрасномовнішою, спритною і вважався найбільш обізнаною і розумною людиною після Абая.
Такежан зустрів Шубара неприязно. Заставши його у Абая в Акшоки, Такежан почав підозрівати Шубара в двоєдушності. Розлютований нападом, оплакуючи свої збитки, Такежан у ці дні ненавидів усякого іргизбая, який не стояв безроздільно на його боці. Бачачі: ного озлоблений розпач, усі родичі старалися нічим не дратувати його; Майбасар, Ісхак, Оспан та інші невідступно були біля нього, і він з ранку до вечора скаржився їм, як його скривджено.
Коли Шубар передав Такежанові слова Абая, той гнівно накинувся на нього:
— Абай жаліє не мене, сина Кунанбая, а кровожерливого сина Каумена! Я знаю, він бажає удачі йому, а не мені! І всі, хто радився з Абаєм, не можуть мені зичити добра!
Він закінчив розмову ще тяжчими словами:
— А проте згадай, що ти — онук не Кунке, а Кунанбая! Ми — не діти матерів-суперниць, усіх нас виховав і зробив людьми Кунанбай, який заповідав нам бути дітьми, достойними батька. Улжан і Кунке — жінки, вони довге волосся мають, а розум короткий. Хто народився мужчиною, той нехай наслідує заповіт батька, покаже, що вміє обстоювати честь роду! Облиш викручуватись і лицемірити, будь мужчиною, а не дівкою!
Хоч Такежан і звертався до пам’яті Кунанбая, проте дух давнього суперництва дітей, народжених різними матерями, відбивався в його словах. Сидячи поряд з двома своїми єдинокровними братами — Ісхаком і Оспаном, він з недовір’ям дивився на Шубара, нащадка другої дружини Кунанбая. Крім того, батько Шубара — Кудайберди — був єдиним сином Кунке. А їх, синів Улжан, було троє, не рахуючи Абая, і всі вони були старші за Шубара. І Такежан скористався з нагоди, пригрозивши Шубарові підкорити його своєму впливові. Давно помічаючи, що красномовний, спритний і ввічливий Шубар починає явно висуватися, Такежан тепер хотів присадити його, щоб той не зазнавався. На відміну від інших синів Кунанбая, Такежан був майстер на всілякі хитрощі й лукавства, і зараз він був схожий на ревнивого жеребця, який, помітивши норовисту кобилицю, що відбилася від косяка, скаче за нею з похиленою головою і зганяє назад у табун, хвицаючи й кусаючи.
Шубар не міг не відчути всієї сили цих погрозливих слів. Він і його брати виросли без батька, сиротами-небожами. Хоч Шубар і зумів поступово вийти в один ряд з іншими кунанбаївцями, але і йому самому, і всім іншим було ясно, що він у роді важить незмірно менше кожного з трьох його дядьків, що сидять тут. Шубар не насмілився навіть відповісти Такежанові на його образливі і різкі слова. Він не міг і одверто порвати з ним, щоб в усьому йти за порадами Абая. Якщо він зрадить Абая, найсуворіше покарання, яке він від нього дістане, буде нагадування про честь, совість і людяність, докір у тому, що він їх забув. За своєю вдачею Шубар вважав, що честь і совість корисні в спокійній обстановці, хороші для мирної безневинної розмови серед друзів Абая. Але, якщо справа повертає на серйозне, краще залишити всі ці гучні слова, забути настанови Абая і перекинутися на бік Такежана. В руках його він бачив силу, вміння
Наприкінці розмови Такежан взяв з Шубара клятву вірності і доручив йому:
— На розгляді ти виступатимеш від мого імені! Я покладаюся на твою визнану красномовність і спритний розум. Честь роду Кунанбая, моя люта кривда — все вручається в твої руки!
Таким чином, у день розгляду позову Шубар увійшов у будинок Нурке як наділений повноваженнями бій, що виступає на захист Такежана. Піде чутка про те, думав він, що виступати від імені всіх іргизбаїв довірили саме йому, Шубарові, через те, що він краще за інших, краще за самого Абая володіє словом і майстерністю суперечки. А це означало й те, що тепер він буде в найтіснішому спілкуванні з родовитими казахами цілого повіту. Думка ця радісно хвилювала Шубара, жадібного до слави і пошани.
Бії і волосні Семипалатинського повіту, зібравшись для суду, були у великій вітальні багатого будинку. Базарали з двома своїми товаришами чекав у глибині двору. З приходом Шубара, прикажчик Нурке — Атамбай, високий смаглявий чоловік з гачкуватим носом, покликав Базарали до господи. Спокійно, гордо, повною гідності ходою той рушив до ганку, ведучи за собою товаришів. Вони зайшли до передпокою, застеленого килимами й узорчатою повстю. Базарали попрямував було до кімнати, де сиділи аткамінери, але Атамбай спинив його. Шубара він теж затримав: аткамінери хотіли показати всім, що вони однаково неупереджено ставляться до обох сторін. І Атамбай шанобливо сказав:
— Мірза, вас просили поки що почекати тут.
У кімнаті стояла мовчанка. Обдивляючись, Базарали побачив вовчі шуби, що висіли на стіні, великі широковерхі малахаї. Під ними, притулившись до стінки, стояли теплі чоботи із засунутими в них повстяними панчохами. Крій малахаїв і фасон чобіт дуже відрізнялися від тобиктинських: одні чоботи були з розрізаними халявами, інші — на високих каблуках, малахаї мали незвичайно широкий, зрізаний верх і тупі краї. Оглянувши аткамінерський одяг, Базарали перевів погляд на Шубара і раптом посміхнувся, одверто глузуючи:
— Що ж, мірза, не пускають нас з тобою до себе власті? Примусили стерегти свої чоботи! Мені то що — чого тільки не бачив я на своєму віку від волосних! — а от як тобі терпіти отаке знущання, Шубар-мірза?
Сарбас і Абди, забувши про незвичну міську обстановку, яка примушувала їх почувати себе пригнічено, мимоволі розсміялись. Обидва добре розуміли, що насмішка ця мала на меті збентежити Шубара, збити з пантелику перед виступом. Шубар теж зрозумів це, але не наважився відповісти Базарали так само ущипливо. Він добре знав, що з Базарали нелегко змагатися: насмішки вилітали з його уст обпалюючим полум’ям. Шубар удав, що не чує, витяг з кишені срібний портсигар, мовчки запалив цигарку і почав походжати по кімнаті, засунувши руки в кишені довгого чорного бешмета, пошитого міським кравцем.
Через деякий час Атамбай, прочинивши двері, пропустив їх до вітальні.
Вся підлога від дверей до стіни була застелена червоними шовковими килимами. На стінах висіли дорогі узорчаті сюзане, арабські вислови з корану, вишиті золотом, вздовж стін розіслані товсті атласні ковдри, на яких сиділи гості, обіпершись на пишні білі подушки. Присутні стримано відповіли та привітання Базарали і Шубара. Деяких із них Базарали пізнав одразу.
Ввічливіше за інших з ним привітався Айткази, управитель Балагачської волості, в соснових лісах якої казахські аули були впереміжку з російськими селищами. Він походив з тобиктинського роду, з Кокше, і в ці краї перекочував в юнацтві, зайнявся торгівлею, розбагатів і нещодавно став волосним. Айткази навіть поздоровив Базарали з поверненням з далеких країв.