Шлях Абая
Шрифт:
Не тільки на цьому жайляу живе так аульний народ. Це саме можна бачити на всіх сусідніх урочищах, починаючи з жайляу роду Бокенші Ак-Томар, розташованого на дальньому кінці Чингіської волості, на всіх урочищах усіх родів: і на Суик-Булаку жигитеків, і на Тонаша котибаків, і на Кзил-Кайнарі іргизбаїв, і на Айдарли сактогалаків — кінчаючи урочищем Карасу, що належить родові Есполат.
Сьогодні всі ці жайляу спіткало лихо. Грізна буря налетіла на сім’ї бідняків. Жодної білої юрти вона не торкнулася навіть легким подувом. Зате діряві чорні юрти і злиденні курені вона рве, як лютий степовий ураган. Тільки доярів, пастухів, сторожів, табунників,
Не вперше приходить воно в аули. Через рік-півтора лягає на бідноту одне і те ж лихо. І тому сьогодні, тільки-но звістка про нього пронеслася по чорних юртах, спохмурніли обличчя людей. Тривожне, тоскне й безпорадне почуття охопило їх.
Звалося це щораз повторюване лихо збором податків: прийшов час, коли начальство збирає покибитковий податок і недоїмки по ньому, а разом з цим і «чорні збори».
І хоч звістка про це прилетіла в аули Іргизбая в спеку літнього дня, вона зледенила серця січневим морозом. Привіз її старшина першого адміністративного аулу Отеп. Разом з ним проскакали по жайляу і два посланці-шабармани, несосвітенні забіяки і задираки, справжні молоді джини [24] — Далбай і Жакай. Поспішаючи до Ак-Томара, вони дорогою били табунників, якщо ті не дуже квапились змінити їм коней. Вдираючись в аули, вони скакали, не розбираючи дороги, лякаючи дітей, розганяючи отари і дратуючи собак. Сама їхня поява вже викликала в людях острах і збентеження.
24
Джин — біс, злий дух.
Отеп спинився в білій юрті Ісхака, зібрав сюди бідноту аулу і оголосив наказ:
— До нас у волость їде начальство. Каже, зазналися в нашій волості люди, кілька років не сплачують недоїмки по царських податках. Наказано за три дні повністю зібрати покибитковий збір, недоїмки і «чорний збір»! Начальство вже тут, спинилося в Ак-Томарі. Викликало до себе всіх баїв, старшин, волосного писаря. Туди і я поспішаю. За вас, голоту, я відповідати не хочу, а всі недоїмки тільки за вами! Завтра опівдні будьте готові віддати борги чим хочете: худобою чи грішми. Від мене тепер ласки не чекайте, будете завтра скиглити — нарікайте на себе! Не зберете грошей — відберу останню дійну корову, останню козу, шкапу і віддам властям!
Ці самі погрозливі слова він повторив в інших іргизбаївських аулах і тільки вночі поскакав до Ак-Томара.
З того й почалось. У кожному аулі біднота — батраки й пастухи — не знаходила собі місця. Отеп не жартує. Звичайно, завтра він виконає те, що обіцяв. Не зглянеться на сльози, відбере останнє. Хіба він пожаліє тепер, якщо не жалів минулого року?
І надвечір, коли денний клопіт з худобою закінчився, розгублені, пригнічені люди потягнулися до білих юрт хазяїв, чвалаючи в присмерку сумними тінями.
В аулі Ісхака першим зайшов до байської юрти старий Жумир, пастух верблюдячого стада. На голові в нього зношена, майже зотліла бараняча шапка, на ногах старі повстяні панчохи. Драний чапан, підперезаний прокоптілою мотузкою, втратив будь-який колір і нагадував ганчір’я, що рік пролежало на якійсь залишеній стоянці. В цьому дранті старий виглядав так, неначе зірвався з шибениці.
Гостей у юрті не було. В ній сидів тільки сам Ісхак, спираючись спиною об високе ліжко, і біля нього, обіпершись
Старий звернувся до господарки, з надією піднявши на неї маленькі, червоні від постійного перебування на вітрі очі.
— Нема чим мені віддати покибитковий збір і недоїмки,— заговорив він.— Ви знаєте мої нестатки. Крім однісінької кобилчини, нічого немає… А кажуть, ще один тягар навалився: «чорний збір» вимагають.
— Ну, а ми при чому? — буркнув Ісхак.
Маніке, не повертаючи голови, невдоволено стиснула губи:
— Волостю управляємо не ми. І не ми збираємо податки. Чого ж ти хочеш від нас? Не тривож людей даремно.
Але в душі Жумира ще жевріла надія:
— Думав, згадають працю старого, виручать з біди.
— Яка ж праця? — холодно сказала Маніке.— За віщо тебе виручати?
— Як то яка?! Я ж увесь час працюю на вас! Навіть отой бідолашний, кого ти прозвала Борбасаром, і той пасе ваших ягнят! — сказав старий, підштовхуючи наперед худого хлопчика з великим носом і до крові порепаними босими ногами.
— Хіба я мало даю за твою працю?
— Що ж даєш, люба? Хоч раз брали ми плату?
— А в кого ти харчуєшся і зиму, й літо? Хіба це нічого не коштує?
— Харчуєшся!.. Хіба це харч? Об’їдки, покидьки, помиї! Цього і собакам не шкода.
— Е-е, та в тебе ще й вредний язик, дохлий дідугане! Якщо так, то знай, що добрий собака кращий за лінивого пастуха! Зрозумів?
— Ой байбише, бач, як ти колеш очі біднякові! Недарма, значить, ти у моїх хлоп’ят відняла людські імена! Для тебе всі собаки!
І старий, тремтячи від гніву, вийшов з юрти, ведучи за собою хлопця.
У Жумира — двоє синів. Старший — той, що прийшов з ним, другий — ще малий. Їх звали Такежан і Ісхак. Коли старий з’явився в цьому аулі і про це довідалась Маніке, вона обурилася. У казахів імена повторюються рідко, а в цього голодранця, як навмисно, дітей зовуть так само, як синів самого Кунанбая! «Як сміють носити вони імена наших мурз? Схоже на те, коли паршивий пес носить прізвисько Борбасар! [25] —лютувала вона і тут же заявила: — А втім, вірно: нехай відтепер старший називається Борбасар, а менший — Корер [26] , як кличуть наших собак… Найбільш підхожі для них імена!»
25
Борбасар — вовкодав.
26
Корер — зіркий.
І самовладна байбіше примусила всіх називати дітей старого не на їх імення, а собачими прізвиськами. Про це нагадав тепер з гіркою образою Жумир, виводячи сина від злобливої господині.
Цього вечора і в аулі Такежана теж було горе. Біля продертої ветхої юрти стара Ійс, обливаючись слізьми, доїла свою одним-однісіньку сіру корівчину. В юрті чекали молока маленькі онуки Асан і Усен. Одному шість років, другому — чотири. Це діти померлого Іси, єдиного сина старої; мати їхня теж недавно померла. У Ійс голова йде обертом: що ж тепер робити? Вимагають недоїмки, а в неї тільки й худобини, що оця одна сіра корівчина. Невже востаннє вона доїть її? «Чим же завтра я нагодую сиріток? Що я їм дам?» — схлипуючи, думала вона.