Сині двері зліва

Чех Артем

– Так, що тебе цікавить?

– М-м-м… я навіть не знаю, що вам відповісти.

– А ти не відповідай. Хочеш сісти?

– Було б непогано. Я, власне, стомився трохи.

– І я б сіла, проте нема куди, – Рита Львівна окреслила однією (але точно не лівою) рукою простір, вказуючи на те, що в кімнаті відсутні не тільки крісла, а й хоч якийсь найполаманіший табурет.

Наш головний герой розгублено посміхнувся.

– Ну, нічого, ми постоїмо, правда ж?

– Можна.

– От і чудово.

Значить, ближче до справ. Чим зобов'язана? – досить обережно поцікавилась Рита Львівна в нашого головного героя.

– Я думав, що брат мій, двоюрідний, з вами про все домовився, і от я прийшов у призначений час…

– А як брата звати? – перебила його Рита Львівна.

– Петро Іванович…

– Одразу не міг сказати, що ти брат Петра? А я вже думала, що цьому конюху від мене потрібно? А ти, значить, той самий племінник, вибач, кузен, і, як я розумію, тобі потрібна квартира. Не перебивай! Знаю, ти голий-босий і плануєш оселитися у столиці, хай їй пусто буде. Все вірно?

– Вірно, але…

– Але, але, – перекривила нашого головного героя очевидно неприємна Рита Львівна. – Значить, так, ціну ти знаєш.

– Знаю.

– Артур!!! – різко закричала Рита Львівна кудись у стелю. З-за ширми, що стояла посеред кімнатки, вискочив високий і, на перший погляд, статний чоловік з великим запаленим носом. З-під конторських нарукавників стирчали брудні, колись білі манжети. Голову Артура вкривав блайзер у сіточку, великий палець лівої руки був синім.

– Молотком, – басом виправдався Артур, оголюючи великі жовті зуби.

– Мабуть, боляче? – ввічливо поцікавився наш головний герой.

– Пусте.

Різким поглядом Рита Львівна присікла будь-які намагання Артура посміхатися надалі й пронизливим тоном гегемона наказала:

– Покажи цьому конюху його квартиру. І видай йому всі необхідні номери телефонів. Зрозумів?

– Приблизно, – відповів на перший погляд добродушний Артур, схопив нашого головного героя за рукав пальта й потягнув за собою.

Коли двоє чоловіків опинилися у приймальні в очікуванні ліфта, з динаміків пролунав голос Рити Львівни, що нашому герою вже став більш ніж неприємним:

– І не забудь гроші взяти з цього… – вона зробила паузу, вишукуючи відповідний замінник конюху, але, очевидно, на думку Риті Львівні нічого не спало, і вона таки закінчила неоригінально: – …конюха!

Наш головний герой зрозумів, що якщо не присікти таке ставлення до себе, то й надалі він буде конюхом і, ймовірно, ще гірше – цапом-відбувайлом у всіх сферах соціального обертання. Він глибоко вдихнув, набираючи разом з кислуватим повітрям мужності, й вигукнув:

– Я не конюх, ясно? Моя провінційність ще нічого такого не доводить, у мене вища освіта, і якщо я почую ще одне таке слово…

– Хлопчику, – вкотре перебила нашого

головного героя Рита Львівна, – тобі квартира потрібна?

– Е-е, ну так, у принципі.

– У принципі чи потрібна?

– Потрібна.

– Значить, тримай свої бунтівні замашки при собі. Конюх.

Проковтнувши образу, наш головний герой важко видихнув зовсім не мужнє, а, скорші, гнилувате, немов над вигрібною ямою, міазматичне повітря й у пошуку порятунку подивився на Артура. Той лише знизав плечима, мовляв, у мене доля не ліпша.

Артур

Доля Артура дійсно була не ліпшою. В дитинстві його били. Переважно вдома і переважно свої. Своїми Артур називав тата і бабусю, які його ростили, плекали і… били.

– Ви знаєте, що в дитинстві мене били свої? – запитав Артур у нашого головного героя, коли вони спустилися на другий поверх і зупинилися біля дверей, що були оббиті синім дерматином.

– Ні, не знав. А це правда?

– Правда, – трагічно відповів Артур і повернув ключа.

– Мені дуже шкода…

– Пусте.

Відчинилися двері, і наш головний герой одразу відчув приємний запах.

– Це хвойний освіжувач? – поцікавився він.

– Хвойний.

– Приємний запах.

– Так, приємний. Іноді мені здається, що такий самий запах мала моя матінка.

– Хвойний? Хвойний запах?

– Хвойний. Вона померла, коли мені було два роки.

– Хто помер?

– Матінка.

– Вибачте, я не знав…

– Пусте. Я сам затіяв цю розмову. Ну, не будемо про це. Давай краще я покажу тобі квартиру.

Велика постать Артура, що час від часу шморгав носом, заходилася вказувати на різні предмети, що стояли в кімнаті, й називати їхнє призначення.

– Це – ліжко. На ньому ти зможеш із легкістю, властивою лише гірській птасі, виспатися. А це – піаніно. Ти вмієш грати? Ні? Шкода. Міг би чудово проводити час. Ось, власне, комод. Якщо є сорочки, футболки або, господи прости, спіднє – усе це ти зможеш тримати у комоді. Навіть револьвер.

– У мене немає револьвера.

– Прикро. Якби у тебе був револьвер, ти також з легкістю міг би тримати його у комоді. А як ти ставишся до косметики?

– Не зрозумів, – злякався наш головний герой.

– До косметики. Пудра, там, помада губна, можливо, туалетна вода.

– Ну, туалетна вода є, а все інше – зайве.

– Да? – чомусь перепитав Артур. – А я тебе прийняв за цих.

– За яких ще цих?

– Ну, за тих, що люблять робити один одному боляче там, де за нормальних умов – ну, ти мав би мене зрозуміти, яких нормальних умов, – боляче не буває.

– Мав би, але не розумію.