Сині двері зліва
Шрифт:
– Добре.
– А то вони мене поб'ють.
– Господи, та що ж це таке у вас у всіх. І тебе вона б'є?
– Вони всіх б'ють. То як, допомога потрібна чи ні?
– Ні, дякую. Я сам.
– Ну як знаєш… Ех, – Рима раптово скисла. – Навіть у коридор не запросив.
– Ну, заходьте, заходьте… Може, чаю?
– Здався мені твій чай… – її очі змокріли. Рима опустила швабру, що була вдвічі довшою за неї саму, і стала схожою на справдешнього ідальго, що от-от вступить у нерівний поєдинок з вітряками. – Ех, доведеться все розказати мамі. Виганяєш, значить.
Сльози
– Мамка тебе по голівці не погладять! – її атавістичне тіло забилося у блазнівських конвульсіях, що неабияк злякало нашого головного героя.
– Ну що? Що я зробив не так? – болісно зітхнув наш головний герой.
– Все ти зробив не так. Образив бідолашну дівчинку.
– Та не ображав я вас. Що за ідіотизм, що за виставу ви зараз переді мною розігруєте? Повірте, це ні до чого ладного не призведе.
– Ще як призведе, – пхинькала Рима писклявим голосом. – Мамка вам всиплють! Хо, всиплють! Мало не здасться!
– Ану йдіть звідси, повертайтеся до своєї квартири, – наш головний герой щосили намагався тримати себе в руках. – Давайте-давайте, мені ваші істерики не потрібні. Все, повертайся до квартири, – він намагався розвернути Риму на дев'яносто градусів, тим самим направляючи її дитяче тіло у напрямку сміттєпроводу.
– Е ні, – погрозливо заверещала Рима, – спочатку до мамки. До мамки! Нехай знають, який у мене сусід, яку зміюку вони пригріли. Підколодну! Спочатку до мамки, а вже потім до квартири.
Забравши у нашого головного героя швабру, Рима натиснула виклик ліфта і наостанок прокричала:
– Сусід! – так, немовби це мало бути як мінімум образливим.
Наш головний герой зачинив двері і розпластався посеред коридору. Від утоми, ясна річ.
По всій квартирі були розкидані напіврозібрані речі, десь під табуретом валявся станок для гоління, який так і не віднайшов свого притулку. Рюкзак, наче покинута й забута лялька, тихенько поскрипував у кутку. На місто вляглися ранні грудневі сутінки, за вікном сигналили автомобілі, що застрягли у безкінечному заторі, кричав двірник, гамірливі голоси школярів відбивалися у стелі, з крана крапала вода, а наш головний герой, пересилюючи раптовий головний біль, що був викликаний низкою істерик та баталій, повільно, але методично розкладав речі. Спіднє – у середню шухляду, шкарпетки та кальсони – у верхню. Станок для гоління. Десь мав бути станок для гоління.
Пролунав телефонний дзвінок.
Нестримна лють
– І хто ж це мені телефонує? – запитав наш головний герой у того, хто йому телефонував.
– Це я! Привіт!
Це був він.
– Хто? Я не розумію!
– Тю, кажу ж, що це я! Ніколай! – це був Ніколай, і він кричав.
– Ніколай, щось трапилось?
– Ні!
– Ви телефонуєте з Бірми?
– Звідки?
– З Бірми.
– Це що? Назва ресторану?
– Ні, це назва країни. То ви телефонуєте з Бірми?
– Ні! Я з дому! А з чого ти взяв, що я у цій, як її…
– Бірмі.
– Точно!
– Тому
– А?
– Питаю, так треба, у сенсі, кричати?
– Вибач! Слухай, що я хотів: у тебе все гаразд?
– А що може бути не гаразд? – Терпіння нашого головного героя перебувало на стадії, коли воно, терпіння, може вибухнути, немов балон з гелієм, який кинули до вогнища.
– Ну, я не знаю! Крани не течуть?
– Ще не перевіряв.
– Так перевір ти! Думаєш я за тебе ходитиму і перевірятиму твої крани?
– Ніколай, це необхідно робити зараз?
Ніколай задумався. Пролунав тріск, шипіння, але зв'язок не розірвався.
– Так! Це треба зараз, щоб потім не було тужливих рапсодій!
– Добре, я перевірю, але благаю вас не телефонувати мені з таких дріб'язкових причин. Не кладіть слухавку.
Наш головний герой, стримуючи себе, аби не ляснути телефоном об стіну, вийшов з кімнати, зайшов до ванної, перевірив наявність несправностей і, впевнившись, що таких не існує, повернувся до телефону.
– Алло, Ніколай?
– Ага! То як там справи з кранами?
– Все гаразд.
– І з-під ванної теж не тече?
– Не тече.
– Ти перевірив?
– Так, я перевірив.
– Точно? Дивись, щоб потім не було ніяких липневих морозів.
Наш головний герой поклав слухавку, вилаявся і повернувся до ребусів, які хоч і добряче йому обридли, але їхнє завершення було необхідним для подальшого затишку та благоустрою квартири.
Знову задзеленькав телефон. Наш головний герой презирливо глянув у його бік і спокійно продовжив зав'язувати шкарпетки у клубки. Так колись навчила його матінка. Шкарпеточка у шкарпеточку, вузлик до вузлика.
Близько десятої години вечора наш головний герой нарешті закінчив свої буденні клопоти, випив склянку солодкого чаю з бергамотом і зробив висновок, що настав час лягати спати. Власне, час іще не настав, адже зазвичай наш головний герой лягав після дванадцятої, але така вражаюча втома накотилася на нього, що не лягти спати саме зараз було б подібно до смерті. Зрештою, наш головний герой так і подумав: якщо я зараз не ляжу спати, то помру. Але попереду на нього чекала болісна процедура. Всовувати ковдру до підодіяльника. Вдома це робила матінка. Коли наш головний герой навчався у медичному інституті, то спочивав у спальному мішку. В цій же квартирі, майже у центрі мегаполісу, не було ані спального мішка, ані матінки. Тому болісна процедура цілковито і повністю лягала на його кволі плечі.
Проте і з цим завданням наш головний герой впорався. Щоправда, намучився добряче.
Ліжко виявилося зручним, точніше не ліжко, адже ліжка як такого у цій квартирі не було, проте був розкладний диван.
– Ніколи не думав, – пробурмотів наш головний герой, гасячи світло у лампі, що стояла на журнальному столику поруч, – ніколи не думав, – повторив наш головний герой, занурюючи своє обличчя у подушку, – що на дивані можна так зручно спати.
За три з половиною хвилини він по вінця загруз у глибокому, немов провалля, сні.