Сині етюди

Хвильовий Микола

– Я далі не піду.

Юрко сказав:

– Ходімте, товаришко.

Наталка сказала:

– Не піду! Не піду!

Він знав, чого вона хоче, і з незадоволенням кинув:

– Я не Остап, у мене бичачої сили нема.

Тоді вона підхопилась:

– Остап! Остап! Остап!

Поперед них промайнула стьожка срібно-лускової ріки. Підбігли до верби, що самотньо на березі Торця стояла. Сюди зайшов дим Торецького заводу.

Коли сіли в тіні лапастої гілки на піску, Наталка з реготом розказувала, як вона маленькою дівчиною хотіла була колись купатись,

та не встигла роздягтися, як біля неї виріс директорів син.

– Тепер, кажуть, за кордон утік. Він хотів зо мною купатися, а я на нього наплювала: таке плюгавеньке та паршиве.

Потім вона спустилась униз, до води. Забулькала, уважно розглядала кущ осоки.

…Біля Торця вогко, а тінь од верби до західсонця лапастіша, густіша. За Торцем широкі мовчазні поля. Сонце мжить золото на ріку. Полями йде легкий смуток.

Юрко сів біля Наталки, обняв її однією рукою. Вона не говорила, дивилась униз. Він узяв її за талію – вона не говорила. Він поцілував їй шию – вона не говорила.

Юрко подивився назад – було широке поле, і все було видно. Вони сиділи цілу годину – так.

Вона не говорила.

Юрко думав її схилити на землю.

Тоді на ріку упала із сходу синя тінь – ішла ніч.

І сказала Наталка зажурено:

– От я вже й забула. Ніяк не запам'ятаю емісію й девальвацію. Оце з півгодини думаю – де те, де інше! Думаю, думаю і ніяк не пригадаю.

Тоді Юрко раптово підвівся, а Наталка подивилась на нього здивовано. Юрко сказав:

– Пора додому.

…Вона ледве навздогнала його.

Юрко писав до товариша [52] : «…досі почуваю гармати, досі бачу барикади. Клянуся, що комуніст. Я не винесу цієї тиші. Припустім, я не пішов на завод. Ну? Я завідував би райрибою. Ти розумієш – райрибою! А може, райсіллю? Ха! Чого мене не пускають за кордон? Я ладен робити замах на самого Пуанкаре. Я родився для вибухів… А на заводі я теж не можу – тут треба марудної праці, а я не можу. Я досі почуваю гармати, а завідувати райрибою я теж не можу. Я…»

52

Завтра.

Він [53] писав довго, надхненно.

Ще була вночі тривога і гули гудки – на заводі пожежа.

Остап прийшов пізно – тільки-но ліг. Підвівся, розбудив Юрка:

– Пожар!

– Де?

– На заводі.

Юрко сказав:

– Я захворів, я не піду.

Остап одягався, скаржився:

– Поставлять його за інженера, а воно ні бе-бе. От і пожар.

Юрко не стерпів:

– А ви, мабуть, і сьогодні випили? І відповів Остап байдуже:

– Це наше діло, заводське.

53

Юрко.

І вийшов.

«Попутчик… так…»

Наталка, як пішов Остап, одразу захропла.

За тиждень був суботник: після пожежі прибирали. Пішли на роботу всі.

Юрко не пішов: йому лагодитись до лекції.

У посьолку було тихо, тільки діти на вулицях кричали.

Юрко підійшов до Наталки:

– Наталю! – і голос йому затремтів. Вона подивилась на нього й зблідла.

– Що таке? – і сіла на ліжко.

І він сів.

– Я вам, як товариш, як…

Вона подивилась на Юрка – йому горіли очі, і їй спалахнули очі.

Він узяв її голову й міцно обняв.

Вона тихо говорила:

– У мене не було дітей… Що ви кажете?.. Я не хочу…..На розі в меду горіла липа – пройшов солодкий дух.

– Що ви кажете?.. А Остап?.. Не хочу… [54]

…Хтось закричав на вулиці. Наталка наставила вухо. Потім підхопилась.

– Якесь нещастя.

Заводські жінки чують нещастя – серцем. Вискочила…..На розі в меду горіла липа…

А потім у кімнату внесли Остапа й положили на ліжко. З крана зірвалась стальна хрестовина й перебила Остапові праву ногу.

54

Я зупинився на найцікавішому місці. Правда? І як ви думаєте, чи не час мені плюнути й почати нову новелу? Час, певно, час. Отже останнє зусилля!

НА ГЛУХІМ ШЛЯХУ

Глибокі борозни літ… І це – тоска… Куди сховаюсь від могил твоїх?

…А втім, добре: і штучні вона мала, та з часом повипадали з омети. А постать її прибила чвиря. Знаєте – чвиря на глухім шляху. Мороз коле скло, мережить скло.

Школа, клас…

До повіту – 60, до станції – 80.

Навкруги: глуш,

глуш,

глуш…

Це глибокий чатинник моєї несибірської тайги.

…Знаєте, милий друже, от мініатюрний фрагмент із забутої, розвіяної поеми «Азія».

«…В п'ятому віці – дикім і далекім – від Уральських хребтів, від Волзьких скель до тихих голубих вод Дунаю: гуни, сармати, германці… І вбив син Мундцука свого брата Бледу. Скажений Аттіла, король гуннів.

…Проходили віки. І прийшов глухий вік – XIV. І на невідомих азіятських верхів'ях підвелась грізна постать Темерлана…»

Це nota bene до моєї віри: велика істина землі: сонце підводиться на сході.

…Сосни гудуть-гудуть…

– Чого так сосни гудуть?

– Хуртовина. Вітри.

Ох ви, сосни мої – азіятський край!

…Школа, клас.

Дітвора співає:

– Ніхто не дасть нам ізбавлення: ні туз, ні дама, ні валет…..Наталя Миколаївна стурбована. Наталя Миколаївна біжить:

– Боже мій, діти! Не можна так співати: це ж пісня державна! Наталя Миколаївна скінчила прогімназію – то так далеко! – Нестір – сторож:

– …Миколаївно! А хіба вже, мать, нема!

– Ах, Несторе! Боже мій! Чого ви турбуєтесь?.. Я як-небудь… Вона… «як-небудь». Нестір:

– Ох, Миколаївно! Святий ви чоловік. Потому, як мені уздрівається: забули про нас буржуази… Пожалуйте, махорочки…