Син
Шрифт:
– Вам телефонує Симон Хефас, – пролунав із селектора голос Інни.
Арілд Франк мимоволі пирхнув.
Симон Хефас.
Ось вам особа, якої варто уникати. М’якотілий невдаха, який переступав через трупи заради своєї пристрасті до азартних ігор. Казали, буцімто він змінився, відколи зустрів оту жінку, з якою й донині. Але ніхто не знає ліпше за помічника директора в’язниці, що люди не змінюються; Франк мав достатнє уявлення про Симона Хефаса.
– Скажи йому, що мене немає.
– Він хоче зустрітися
Волан? Франк вважав, що поліція визнала смерть Волана самогубством. Він зітхнув і глянув на газети у себе на столі. Про втечу повідомлялось, але принаймні не на першій сторінці. Імовірно, тому, що бракувало якісного фото в’язня-втікача. Ці стерв’ятники, либонь, вважають за ліпше зачекати, доки буде готовий електронний фоторобот убивці, на якому той матиме достатньо демонічний вигляд. Інакше читачі будуть розчаровані.
– Арілде?
Вони мали негласну домовленість, що Інна може звертатись до нього на «ти», коли ніхто не чує.
– Інно, підшукай у моєму діловому щоденнику час зустрічі з ним. Так щоб вона тривала не більше тридцяти хвилин.
Франк перевів погляд на мечеть. Незабаром мине двадцять п’ята година.
Ларс Їлберґ підступив на крок ближче.
Хлопець лежав на прим’ятій картонній коробці, укрившись довгополим пальтом. Він прибув напередодні і знайшов надійний сховок за кущами, що росли вздовж стежки і шереги будинків. Він лежав там тихо й нерухомо, немов граючи в хованки.
Два полісмени в уніформі підійшли до Їлберґа, порівняли його з фото, що мали при собі, і пішли геть. Їлберґ нічого не сказав.
Увечері того самого дня, коли почався дощ, хлопець вийшов з кущів і вклався під мостом. Не питаючи дозволу. Не те щоб він міг не одержати дозволу… Але заради ввічливості можна б і запитати… Поза тим, іще одна дивина. Він був одягнений в уніформу. Ларс Їлберґ не сказав би напевне, в яку саме уніформу – його забракували ще до того, як він устиг побачити щось армійське, крім зеленого мундира офіцера призовної комісії. Ларса відсіяли з розпливчастим формулюванням «непридатний до служби».
Час від часу Ларс Їлберґ питав себе, чи є щось, до чого він придатний? І якщо так, то чи дізнається він коли-небудь, до чого саме? А може, таки саме до цього: добування грошей на наркотики і життя під мостом?
Як оце зараз.
Хлопець спав, і дихання його уві сні було рівним. Ларс Їлберґ зробив іще один крок. Те, як хлопець рухався, колір його шкіри і щось іще підказувало Їлберґу, що то наркоман. А в цьому разі він може мати при собі якісь препарати.
Їлберґ був тепер так близько, що бачив, як тремтять у сплячого повіки, наче його очні яблука під ними рухаються уві сні. Ларс присів коло нього навпочіпки й обережно підняв полу пальта. Потягнувся
Усе сталося так швидко, що Ларс навіть не второпав, як саме. Долоня хлопця стискала зап’ястя Ларса, і той уже стояв навколішки, з обличчям, притиснутим до вологого ґрунту, і рукою, заламаною за спину.
– Чого тобі треба? – прошепотів йому на вухо голос.
У голосі не відчувалося ні гніву, ні агресії, ні навіть страху. Фраза пролунала радше ввічливо, так ніби хлопець справді цікавився, чим би він міг прислужитись. Ларс Їлберґ зробив те, що робив завжди, коли розумів, що зазнав поразки. Скоротив свої втрати до мінімуму.
– Украсти твою заначку. Або, якщо немає, то твої гроші.
Хлопець тримав його в класичному замку, зігнувши руку в зап’ясті й натискаючи на лікоть. Поліцейський прийомчик. Але Їлберґ знав, як полісмени ходять, розмовляють, знав їхній вигляд, їхній запах, і цей хлопець не був одним з них.
– Чим ти труїшся?
– Морфієм, – простогнав Їлберґ.
– Скільки ти зможеш купити на п’ятдесят крон?
– Трішки. Небагато.
Ключ було ослаблено, і Їлберґ швиденько відсмикнув назад звільнену руку.
Він подивився на хлопця. Спантеличено закліпав на простягнуту йому банкноту.
– На жаль, це все, що у мене є.
– Чувак, я не маю, що тобі продати.
– Це тобі. Я зав’язав.
Їлберґ примружив одне око. Як там казали? Коли щось видається казковим, не треба думати, буцімто це правда. Але, з іншого боку, хлопець може бути звичайнісіньким диваком без клепки в голові.
Він хапнув п’ятдесятикронову купюру і швидко запхав собі в кишеню.
– Це твоя орендна платня за ночівлю.
– Я бачив, учора сюди поліція зазирала, – сказав хлопець. – Вони часто навідуються?
– Вряди-годи. Але останнім часом аж роїться.
– А ти часом не знаєш місця, де не роїться?
Їлберґ схилив голову набік, мовби вивчаючи співрозмовника.
– Якщо хочеш уникнути поліції в цілому, тобі треба знайти кімнату в хостелі. Спробуй Центр Іла. Туди не впускають поліцію.
Хлопець задумливо дивився на річку, тоді повільно кивнув.
– Дякую за допомогу, друзяко.
– Та пусте, – пробурмотів спантеличений Їлберґ.
Чуваку точно клепки бракує.
І, ніби на підтвердження його підозр, хлопець почав роздягатись.
Їлберґ – береженого Бог береже – відступив на кілька кроків. Залишившись у самих трусах, хлопець склав докупи черевики й обгорнув навколо них уніформу.
Їлберґ, на його прохання, вручив дивакові поліетиленовий пакет, у який хлопець увіпхнув весь комплект – одяг і взуття. Затим він сховав пакет під скелею між кущами, де вчора пролежав цілий день.
– Я простежу, щоб ніхто не знайшов, – пообіцяв Їлберґ.