Син
Шрифт:
Він нахилився до мікрофона, що стояв між ними.
– Допит підозрюваного Сонні Лофтуса припинено о 13.04.
Він побачив червоний вогник і зрозумів, що офіцер у кімнаті стеження вимкнув записувальну апаратуру. Вестад підвівся і відчинив двері так, щоб співробітники в’язниці могли увійти, зняти з Лофтуса наручники і відвезти його назад у Статен.
– Яка ваша думка? – запитав офіцер, коли Вестад зайшов у кімнату стеження.
Думка? Вестад надів куртку і різким рухом, роздратовано застебнув блискавку.
– Він не дав мені нічого для обдумування.
– А щодо сьогоднішнього ранкового допиту?
Вестад знизав плечима. Перед тим приходила подруга потерпілої. Згідно з її свідченнями, потерпіла, Еве Морсанд, розповідала, що її чоловік, Інве Морсанд, звинуватив її в подружній невірності і погрожував убити. Еве
Негайно поставало наступне запитання: навіщо слідчому, маючи на руках підписане зізнання, непокоїтись про такі дрібниці?
Йоганнес Холден драїв підлогу перед камерами, коли у крило А увійшли два тюремних наглядачі, ведучи хлопця.
Хлопець усміхався. Попри наручники, здавалось, він іде в супроводі двох гарних приятелів у якесь приємне місце. Йоганнес зупинився і підняв праву руку.
– Сонні, поглянь! У мене з плечем набагато ліпше. Завдяки тобі.
Хлопець змушений був підняти обидві руки, щоб показати старому «на великий палець». Наглядачі зупинились перед дверима однієї з камер і зняли з нього наручники. Двері відмикати не було потреби, оскільки двері всіх камер відмикались автоматично щоранку о 8:00 і залишались незамкненими до десятої години ночі. Наглядачі у диспетчерській показали Йоганнесу, як блокувати і розблоковувати всі двері одним натисканням клавіші. У диспетчерській йому подобалось. Саме тому він завжди подовгу мив там підлогу. Там він почувався наче в рубці супертанкера. Тобто там, де він мав би насправді опинитись у кінцевому підсумку.
До тієї халепи він служив матросом і вивчав морську науку. Згідно з особистим планом, передбачалось вирости до судового офіцера. А там би й помічником капітана зробився, а далі першим помічником і, нарешті, капітаном. Щоб зрештою приєднатись до дружини й дочки в будиночку на околиці Фарсунна [6] і знайти роботу лоцмана в порту. То навіщо він зробив це? Навіщо все зіпсував? Що змусило його взятись за перевезення контрабандою двох великих мішків з порту Сонгхла в Таїланді? Не йдеться ж про те, нібито він не знав, що в мішках героїн. І не те щоб він не знав Кримінального кодексу та безжальної норвезької правової системи, яка на той час за тяжкістю прирівнювала контрабанду наркотиків до убивства. Насправді йому навіть не так і потрібна була та величезна сума грошей, запропонована за доставку мішків за певною адресою в Осло. То чого йому треба було? Гострих відчуттів? Чи надії побачити знову її, вродливу тайську дівчину в отій її шовковій сукні і з отим її довгим блискучим чорним волоссям, знову подивитися в її мигдалеподібні очі, почути її ніжний голос, пошепки вимовлені вишневими вустами складні англійські слова… про те, що він має зробити це для неї, для її родини в Чанграй, що це єдиний спосіб урятувати їх. Він ніколи не вірив у ту її історію, але він вірив у її поцілунок. І той поцілунок вів його через океани, через митницю, в камеру попереднього ув’язнення, до судової зали, в кімнату побачень, де його майже доросла дочка заявила батькові, що сім’я не хоче більше мати з ним нічого спільного… вів його через розлучення – в камеру в’язниці Іла. Все, чого він хотів, був отой поцілунок; обіцянка поцілунку стала тим, з чим він залишився.
6
Місто Фарсунн у фюльке Вестаґдер.
Після звільнення він не знайшов нікого, хто б на нього чекав. Сім’я зреклася його, друзі віддалились, і він не мав найменшої надії знов отримати роботу на кораблі. Таким чином, тільки одна спільнота готова була прийняти його. Злочинний світ. І він ступив на стару стежину. Доставка контрабанди. Його завербував Українець, Нестор. Героїн з північних областей Таїланду контрабандою перевозився у вантажівках стародавнім опійним шляхом, через Туреччину і Балкани.
Для цього теж не було вагомих підстав як таких. Але поліційний агент зумів зачепити всередині у нього щось таке, про що Йоганнес і сам не підозрював. І хоча ця нова перспектива – чиста совість, – здавалось, важить істотно менше за поцілунок вродливої жінки, він справді вірив у того поліційного агента. Щось таке було в його очах. Хто знає, можливо, Йоганнес залишив би манівці, вийшов би на прямий шлях… Але одного осіннього вечора того полісмена вбили. І тоді – вперше і востаннє – єдиний раз почув Йоганнес жахне прізвисько, почув і повторив пошепки, із сумішшю страху і трепету: «Твілінґен» [7] .
7
Tvillingen (норв.): близнюки – в прямому значенні, а також назва сузір’я.
Після того стало винятково питанням часу, коли Йоганнеса затягне у той самий вир. Він йшов на дедалі більші ризики, перевозив дедалі більші вантажі. Він хотів попастись, хай йому грець! Спокутувати вчинене. Тому він відчув полегшення, коли митники зупинили його на шведському кордоні. Меблі в задній частині його вантажівки були буквально напхані героїном. Суддя нагадав присяжним як про велику кількість наркотику, так і про те, що це не перший злочин Йоганнеса. Сталося це десять років тому. А в Статені він перебував останні чотири роки, відколи в’язниця відкрилась. Він бачив, як приходили і виходили нові в’язні, бачив, як приходили і йшли тюремні наглядачі; він ставився до всіх з повагою, на яку вони заслуговували, і, своєю чергою, отримував повагу, на яку сам заслуговував. Тобто він мав право на безперечну повагу, як старожил. Сиділець, який більше не є загрозою. Адже ніхто не знав його таємниці. Ніхто не знав про його зраду. Про причину, з якої він накликав на себе це покарання. І він полишив усяку надію, нарешті, отримати те єдине, що важило. Поцілунок, обіцяний йому забутою жінкою. Чисту совість, обіцяну йому мертвим нині поліцейським агентом. Аж доки його перевели в крило А, де він зустрів хлопця, який, за чутками, умів зцілювати. Йоганнес був вражений, коли почув його прізвище, але він нічого не сказав. Він і далі драїв підлогу, тримаючись тихше води і нижче трави, посміхаючись, виконуючи і отримуючи навзаєм дрібні послуги, що роблять стерпним життя в такому місці. Минали дні, тижні, місяці і роки, складаючись у життя, якому судилося скоро закінчитись. Рак. Рак легенів. Маленька клітина, сказав лікар. Агресивний різновид, найгірший з усіх, якщо не діагностувати його вчасно.
Його не діагностували вчасно.
Ніхто нічого не здатен удіяти. Принаймні не Сонні. Він навіть наближено не здогадався, де Йоганнесові болить, коли той запитав: хлопець зробив припущення щодо паху. А плече відпустило, правду кажучи, само по собі, а не від цілющих рук Сонні, які мали температуру аж ніяк не вищу, ніж звичайна 37 °C, і навіть фактично були прохолодніші. Але він був, поза сумнівом, славний хлопець, і Йоганнес не мав жодного бажання розчаровувати його, якщо той думав, начебто його руки зцілюють.
Таким чином, Йоганнес тримав у таємниці і свою хворобу, і свою зраду. Але він знав, що час його спливає. Що він не може забрати цю таємницю з собою в могилу. В жодному разі, якщо хоче спочити в мирі, а не постати в жаху, на зразок зомбі, пожертий червою, у пастці, приречений на вічні муки. Він не мав твердих релігійних переконань щодо того, хто буде засуджений на вічне страждання або за що, але ж він накоїв стільки неправедного у своєму житті!..
– Стільки неправедного накоїв… – бубонів Йоганнес Холден собі під ніс.
Потім він поставив свою швабру під стіну, підійшов до камери Сонні й постукав у двері. Відповіді не було. Він знову постукав.
Зачекав.
Тоді відчинив двері.
Сонні сидів, перетягнувши передпліччя нижче ліктя гумовим джгутом, кінець якого притримував зубами. Він уже заніс шприц над розбухлою веною. Голка була націлена під рекомендованим для оптимального проколу кутом у тридцять градусів.
Сонні спокійно підвів голову і всміхнувся.
– Що?
– Вибач, я… Це може зачекати.