Слiди на плинфi
Шрифт:
– Княжi матки при пастухах!
– Пояснив бувалий Талець.
– У нього таких косякiв з молодняком навiть i нiхто не знає скiльки. При бiдi й холопiв зможе на коней посадовити, не те, що свою дружину...
Їх наздогнали i випередили три вози i так вiд них пахло медом, що не треба було гадати. Та на запитання Тальця, чи не цього року вже мед взяли, холоп посмiявся.
– Та нi! Зарано! А це вiск веземо - бо люди заборгували того року i тепер треба розплачуватись.
I ось вони виїхали на високу глинисту гору, i перед ними вiдкрились безмежнi виднокруги.
Малий поводив очима вiд одного краю до другого краю мiста. I не йняв вiри, що таке може бути. Адже тин-паркан, що оточував їхнє село, був не бiльший, нiж вiдстань мiж двома бойовими вежами у київських стiнах.
А Талець тим часом пояснив Пiвневi:
– Якщо просто їхати, то на Либедi треба за перевiз платити. А якщо бродом через Либiдь, то треба добрий гак робити.
Дядько Пiвень розв'язав великий капшук i витяг м'якi грошi - зимовi сiрi хутра бiлок. Талець здвигнув плечима: мовляв, тобi доручив боярин усi клопоти - ти i турбуйся.
Вони неквапно спустилися до Либедi.
I вгору проти течiї, i вниз по Либедi пропливали лодiї, вантаженi паками, барилами, коробами та мiхами шкiряними просмоленими.
Вони йшли на веслах, зi спущеними вiтрилами i складеними щоглами. Бо саме тут було напнуто через рiчку линву для перевозу.
Закликали перевiзника з того берега, i вiн разом iз своєю дебелою чорноокою донькою перегнав два здоровенних човни, з'єднаних дерев'яним щитом. Вози затягли на перевiз, а коней уплав через рiку пустили.
Тiльки коли гнали коней, дочка перевiзника скрикнула раптом: "Ой!" i зразу ж себе вдарила по губах, та полохливо озирнулась на батька. Але батько був заклопотаний саме тим, що пiдкладав пiд колеса дерев'янi колодки.
Дiвчина-перевiзниця присiла навкарачки бiля малого, щоб батьковi не було видно.
– Хлопчику! Де ви цього рудого коня купили?
– То наший кiнь,..
– не дуже впевнено збрехав Пiвник.
– Не бреши, малий ловець, - вона подивилась на яструба, що зирив iз клiтки жовтим холодним оком.
– На конi княже знамено - тризуб!
Малому стало соромно i вiн вiдхилився набiк i проказав:
– Цього коня сьогоднi вночi замiняв на боярську кобилу один вусатий чоловiк. I лихий!..
– Хiба той вусатий злий?
– Бо вiн хотiв дядька погнути! Якби не я, вiн би погнув дядька...
– А ти що?!
– А я його поцiлив у лице...
– Та як ти посмiв?!
– Скинулась дiвка.
– Ти знаєш, цуценя, що це самого князя гонець?! То вiн був страшно змучений i тому не стер вас на порох!..
– Не здолає, бо я заговорений!
– Похвалився Пiвник.
– Ой, стережiться, ой, начувайтеся, обшарпанi деревляни!
– Злостиво проказала крiзь зуби. Та й пiшла до батька, що вже вдруге кликав її.
Коли запрягали коней на тому березi, Пiвник усе виклав дядьковi Пiвню.
Той спохмурнiв i спитав:
– А вона нiчого
– Жодного слова.
Дядько став ще бiльше насуплений i наказав пильно доглядати гiнцевого коня.
– Та ти сам ведеш коня?! Як же це я доглядатиму, дозиратиму, коли ти ось?!
– Не годиться менi все головою крутити, роздивлятись на всi боки. Зразу помiтять, а як дитина непосидюща - нiхто не зверне уваги...
По схилах сугорбiв, що поросли тут яблунями чи грушами, розкидались купками невеликi садиби з iстобками, коморами, курiнями.
Ще один високий пагорб подолали i вже тепер на його шпилi затримались. Пiд ними виросла незлiчена кiлькiсть будов: i величезнi рубленi та мазанi хати, i двоповерховi зруби з опасанням, обнесенi тинами та парканами, а далi вже за цими будiвлями зводились дерев'яннi мазанi бiлою глиною зруби городень. В одному мiсцi за гострими верхами дубових паль височiли гори болонкiв тесаних i стовбурiв ще необчухраних, купи бiлого каменю, червоної глини. У кiлькох мiсцях стримiли наче щогли товстеннi з перекладиною нагорi, а там пiдвiшенi колiщата. Через колiщата перекинутi товстеннi линви, i тими линвами гурти робiтникiв пiдтягали вгору i перекладали найтовстiшi дубовi стовбури.
По всiх пагорбах навколо мiста летiла луна вiд ударiв сокир, цюкання тесел, ударiв молотiв, рипiння колiщат на колодах, крикiв людей.
Пiвниковi аж голова обертом пiшла вiд такого камешiння та iвалту на цiй будовi укрiплень.
Реп'ях теж збентежився всiєю своєю собачою натурою, i тому тулився до воза i хвоста припустив.
I ось уже валка на узвишшi. Тут якраз робiтники сокирами-потесами та теслами на шiсть граней обчухрували дубовi болонки.
Дядько Пiвень, обсмикнувши одяг, скочив на землю. Малому було цiкаво, що говоритиме з людьми його дядько, та наказ пильнувати коня треба виконувати.
А на рудого коня дiйсно звернули увагу тi робiтники, що розколювали клинами короткi, на зрiст людини, болонки.
Люди ж робочi направили дядька до середини мiста, туди, де мешкав городник.
А вiн мешкав у садибi пiд самим валом. Садиба невелика, але мiцно поставлена. Парканом обнесена гостроверхим, ворота з кованими штабами. I хата в два поверхи, з гострим дахом високим.
Дядько застукав до ворiт. I зразу ж рипнули дверi, i на галерею виступив високий чоловiк. Очi в нього глибоко запали пiд навислими бровами.
– Хто такий?
– Гостро спитав високий i задер пiдборiддя з коротким стриженим волоссям.
– Я Пiвень. Я вiд боярина Судомировича. Привiв його холопiв на княжу роботу. Привiз дерево, вугiль, смолу, живицю, вiск.
– Зайди на подвiр'я.
А тодi спитав, спустившись з галереї крутими сходами:
– Скiльки вас холопiв?
– Холопiв десять. Два полоненика. Ще я i мiй небiж, - вiдповiв дядько Пiвень i чомусь схопив Пiвника за руку i випхав перед себе.
Тим часом дверi в пiдклiтi на першiм поверсi розчинилися i звiдтiля визирнуло на дядька Пiвня i на Пiвника п'ять дитячих облич. Усi з великими карими очима, геть бiлявi, i всi п'ятеро - дiвчатка.