Слiди на плинфi

Логвин Юрiй Григорович

– Ти тiльки його поцiль! Бiднi кияни голубiв не тримають, а багатi вiд втрати одного не збiднiють. Бiдаки у мiстi не живуть...
– I Будий кивнув головою на багатi верхи будинкiв боярських та князiвських палацiв, що зводились над київськими валами та заборолами.

Малий сипонув жменю проса бiля конов'язi i миттю злетiлися горобцi та зафуркотiли крильми, спадаючи згори, сизi голуби.

Свиснув камiнець, i сизий здоровенний голуб завалився на крило.

Малий кинув його Будому пiд ноги.

– Го-го-го!
–

Аж затанцював Будий.
– Колись нашими голубами княгиня Ольга спалила нашi городи! А тепер ми всмажимо київських голубiв!

Не дарма ж казали, що Будий походив iз старого роду, який допомагав воювати князю Малу проти княгинi Ольги. Люди казали, що воїнiв їхнього роду майже всiх посiкли варяги на капусту, а живих полонили i зробили рабами. I мiж собою подiлили. Отак стали родичi Будого i сам Будий холопами. У словах Будого була пекуча зненависть до княгинi Ольги, що Пiвник пригадав, як поважно про неї говорив дядько Пiвень: "Княгиня наймудрiша серед жiнок! I нiхто нiколи її не здурив - нi простi древляни, нi лестивi греки. Такої повiк вже не буде! Навiть той пiп, Гречин, що приїздив до боярина, це визнав."

Поки чистив Строкату, ще прилетiли голуби, i знов рука не схибила! Ще два голуби кинув до iстобки Будому.

Вони закiнчували обсмоктувати крильця, як до iстобки нечутно вступив дядько Пiвень. Майже чорнi синцi обмальовували обидва ока. Погляд був просто скажений, але не кричав, говорив тихо:

– Голубiв пожираєте?
– Вiн схопив i пiдняв малого за вухо.
– Ти що, не знаєш, - голубiв не годиться чiпати! Та ще й людських?

– Та це я, - промимрив Будий.
– Я малого пригостив.

– Вiн збив голуба, а ти його пригостив?! Ну добре. Першого разу вибачаю... Випери мою сорочку, а я посплю. Як оце отуди тiнь впаде розбуди!
– I вiн показав топорищем на тiнь вiд конов'язi,

I завалився пiд кожуха на пiл.

Малий прав сорочку в цебрi з попелом i гарячою водою, i сльози його душили горло. Вiд образи, що дядько його при холоповi за вухо схопив. Але ж, по-правдi, i вiн не повинен був бити голубiв. Тут не лiси деревлянськi. Тут земля вже полянська i град стольний ще й до всього!!!

Вивiсив сорочку на перетинку вiд конов'язi пiд пекуче сонце, i не встигла вона ще добре висохнути, як дядько Пiвень сiв на полi. Сидiв iз заплющеними очима, загорнувшись у кожушину. Кiлька разiв глибоко дихнув i розплющив заплилi синцями очi.

Помацав сорочку - ще вогка.

– Плесни менi води!
– Наказав малому.

Умиваючи лице та обмиваючи шию рухав своїми могутнiми руками, i за кожним рухом пiд тонкою шкiрою переливались, перекочувались бугристi м'язи.

Будий варив кашу i замiшував тiсто для коржiв.

Малий сидiв на порозi iстобки i оббивав камiнчики, щоб були округлiшi й краще лягали в шкiру пращi.

В цей час за мiськими валами бовкнули дзвони, скликаючи вiруючих

до обiдньої вiдправи.

Зразу ж опав гуркiт i галас на валах, i чулись лише окремi голоси.

3вичайно, до церкви пiдуть лише городники та майстри. А простi робiтники - дєлателi обiдатимуть та вiдпочиватимуть, щоб невдовзi стати до важкої працi.

З брами, яку пiзнiше надбудуть церквою i зватимуть Золотими воротами, виїхало шестеро їхнiх возiв i потяглись до iстобки. За якийсь час ще четверо робiтникiв прийшло до становища їхнього. Перекалянi жовтою глиною, заступи на плечах, а на заступах висять великi кошики.

Ще кiлька хвилин, i подвiр'я перед iстобкою ожило рухом, загомонiло.

Дядько вдяг химерну безрукаву сорочку i кинувся оглядати вози i коней. Обмацав їхнi ноги, перевiрив, як на шиї пульсує кров.

Поки холопи не попорали коней i не засипали їм в шальки товченого ячменю, вiн не наказав Будому ставити на стiл кашу i гарячi коржi.

За столом, стоячи, дядько Пiвень почав читати "Отче наш..."

Але Лях i Нiмець мовчали. Тодi дядько Пiвень перервав молитву i виголосив.

– Мовчите? Значить, їстимете кашу i коржi. А товчене сало з часником iншим разом одержите. I солонину теж!

I повiв далi молитву. Iншi за ним повторювали. Навiть Нiмець голосно вимовляв, перекручував слова. Тiльки Лях затято мовчав. I лишився, як i обiцяв дядько Пiвень, без товченого сала з часником i доброго шмата солонини.

Ось на валу бiля брами сухо застукотiло било.

Холопи насуплено пiдвелися з-за столу, розбираючи свої шапки та брилi.

Зарипiли, заспiвали колеса шести возiв, цвьохкали батоги i гупали важкi копита об вибиту землю.

Дядько Пiвень покидав подвiр'я останнiй. Iшов i уважно придивлявся до коней та возiв, мов чекав якоїсь напастi.

Увечерi знов зiбралися всi до iстобки, i Будий всiх годував кашею крутою та коржами з конопляною олiєю. Рiвно палала суха березова скiпка в залiзних вилках, тiльки час вiд часу обгорiлий вуглик з дзвоном падав униз на залiзне коритце - щоб пожежi не було.

Пiсля вечерi Пiвень зробив на свiжо обтесаному стовповi, що пiдпирав сволок, засiчки сокирою, а на держаку сокири карби ножем поробив. Це вiн так "записав" виконану за день роботу.

Як i першої ночi, дядько i Будий були надворi, бiля коней, а небiж спав разом з усiма в iстобцi.

Малий швидко заснув, але коли його поторсали iз словами: "Ану перевiр, чи спить вишкрябок?" вiн прокинувся i не спав бiльше.

– Та спить...
– зашепотiли десь поруч у темрявi.

– Лютує цей боярський пес... Карби карбує на стовповi. Треба порiзати їх усi...

– У нього реза й на сокирi. Не тре... Дарма тiльки роздрочиш псюгу... патлача...

– Бач, розпустив патли, коси заплiв, як вояка князя Мала... А такий же раб, холоп, як i ми...