Слiди на плинфi
Шрифт:
– Бiгом додому! Та не трапляй менi на очi, поки не вiдiйду... Прости мою гнiвливiсть, Боже!
– I вiн тричi широко перехрестився.
Малий тiкав вiд будови храму, немов за ним гналися чи вовки, чи болотнi духи. А повiдець Ходи стискав iз такою напругою, що нiгтi збiлiли. Шкiра на плечах i спинi, руках палала, мов обварена окропом.
В iстобцi малий допомiг Тальцю куховарити, помив посуд, наносив воду... I тiльки тодi, коли побачив, що iз Золотих ворiт виїздять їхнi конi, схопив торбу та й побiг на Оболонь. Туди мали вигнати коней Будий ще й четверо їхнiх холопiв.
Звичайно, Ходу вiн потяг за собою, i Реп'ях з ними подався.
Вечiр западав швидко, i в тернинах на схилах пробували голоси солов'ї. Вже пiдходив кiнець їхнiх спiвiв, все менше й менше чулося спiвакiв у синiх густих сутiнках.
Малий прив'язав до куща порося i полiз до теплої, майже гарячої води. Вiн печерував. Все брав: i рибу, i ракiв, що траплялися i самi йшли в руки. Отож, коли пастухи
Що це - щира правда, можна було переконатися в Софiївському музеї, бо в експозицiї протягом багатьох рокiв були виставленi плинфи iз слiдами ратиць i дитячої ноги. А плинфи iз слiдами Реп'яха знайшли при розкопках Золотих ворiт у 1980 роцi, коли готували реконструкцiю цiєї споруди.
БIЙКА НА ПАСОВИЩI
Наближалося свято Купали, i по всiх церквах, мурованих на Горi, по дерев'яних - на Подолi, попи-греки i нашi почали проповiдувати проти поганських старих звичаїв. Застерiгати проти хороводiв i купальських вогнищ, проти бiсiвського спiву, танцювання та стрибання через вогнища. Митрополит призначив на Купальську нiч всенощну службу в церквах i передав у наказ калугерам своїм, себто попам, щоб споглядали, хто з прихожан не з'явиться на молитву. Але простi люди, особливо на Подолi, на Копировiм кiнцi, ще за день, потихеньку вийшли з мiста. I пiшли у вiддаленi дiброви до потаємних лiсових ручаїв, рiчок та озерець. Дядько Пiвень був у розпачi, вiн хотiв iти на всенощну до Десятиної церкви. Та не приведеш iз собою всiх боярських холопiв туди. Та й хто глядiтиме-за кiньми i самою iстобкою, за припасами, зрештою? Лишити холопiв - без сумнiву - подадуться на iгрища бiсiвськi, а полоненi можуть втекти. Тодi Пiвень мучаючись, i клянучи долю, попрохав огородника на Купальську нiч потримати у стайнi пiд замком Ляха i Нiмця. Вiн також вирiшив коней не гнати на пасовища, а тримати на конов'язi. А робiтникiв-холопiв городник йому порадив не утискати i не неволити, нехай буде Богу щира молитва одного Пiвня, нiж шамотiння дюжини байдужих холопiв. Дядько цiй порадi зрадiв, бо в нього голова аж пухла вiд повсякчасних турбот. I, певно, зовсiм забув про Пiвника, бо не взяв його iз собою на всенощну вiдправу. Пiвник нагодував i пiвня i порося, i Реп'яха, i взявся за коней. Вичiсував їм гриви i хвости, вичищав кошлатi бабки. Це були лiсовi конi: товстi, iз здоровенними тулубами, грубими короткими шиями i густим волосiнням на ногах. По конях зразу впiзнавали, що вони древляни.
А в княжих людей якi ж гарнi були конi! Високi, стрункi, тонконогi й зовсiм без кошлатостi. Казали, що князь тих коней закуповував i в угрiв, i в грекiв царгородських, i навiть в пiдступних кровожерних печенiгiв. Що правда, пiсля того, як князь Ярослав розбив окаянного Святополка, казали, що печенiги кудись зникли, розпорошились, подались геть, чи пошесть їх якась подушила. А деякi люди казали, i малий Пiвник це сам чув, бо вiн до всього прислухався, що печенiги просто розбрелись по степових околицях Київської землi. I час вiд часу пробiгають по селах прикордонних i полюють на людей.
Пiвник чекав темряви, щоб непомiтно зникнути з подвiр'я. I ще вiн помiтив, як кiлька молодших холопiв, потиху крадучись, пiшли з двору. А Талець i Будий i ще старшi розвели багаття на подвiр'ї.
Малий з подиву уздрiв, як звiдкiлясь з туману виплила городникова служниця. I тримала вона в руках глечик. В таких глеках настоювали хмiльний мед.
Спадала темрява найкоротших лiтнiх ночей, як до iстобки ще пiдiйшло кiлька дiвочих постатей. Талець нагрiв бубон над вогнем, а Будий спробував струни гудка, хтось продував сопiлку.
Пiвник озирнувся й тихо-тихо вiдступив межи конi . Вперше за всi днi поспiшав сам без Ходи i Реп'яха. Хода, добре нагодований, спав пiд возом у сiнi, а Реп'ях його охороняв.
Малий пiшов у густих сутiнках швидкою ходою непомiтними, але добре йому вiдомими стежками. Тут, на Київських горбах, у глибоких долинах, неможливо заблукати. Тут нема жодного мiсця, яке було б схоже на друге. То в землi древлянськiй i в прип'ятських оболотах можна заблукати.
Пiвник одяг постоли, а в постоли на ноги навернув м'якенькi онучi ще й моху наклав, щоб не так ноги тупали об землю, хоч його хода i так була нечутна. За десять перелетiв стрiли вiн уже був на узвишшi, в Липовiм гаю. Звiдси, з високого мiсця, було видно: на далеких верхах горбiв запалювались
Пiвник поспiшав на пiвдень до Либiдi, тiльки не до перевозу, а значно далi, вниз по течiї. За вогнищами на пагорбах, почали свiтитись вогнi i в долинах, глибоких ярах. Не вiд бiгу, а вiд хвилювання в малого закалатало шалено серце. Було страшно, бо не знав, чи не причаїлись де княжi люди, щоб хапати тих, хто поганськi iгрища водить. Було страшно, щоб не помiтили парубки i дiвчата його малолiтнього, за таке зухвальство йому можуть бути великi неприємностi. I ще йому хотiлося подивитися, як дiвки ворожать на водi, як скачуть через вогонь парубки i дiвчата, як спалюють опудало Купали.
Малий поспiшав через гай i на якийсь час дерева закривали вогнi на найвищих пагорбах. Коли ж вiн знов вийшов на хвилясту рiвнину, покриту невисокими чагарями, то побачив, що кiлькiсть далеких вогнiв збiльшилась. З'явились на схилах i рухомi вогнi. Однi з тих вогнiв крутились на невеличкому просторi - то зникаючи, то з'являючись з-за чорних куп дерев. Другi вогнi виникали на горбах i котились униз iз шаленою швидкiстю. Ще здавалося, нiби за ними, по всьому схилу гори тягнуться червонi вогнянi хвости. Спочатку малий не мiг второпати, що це воно, аж раптом став i вдарив себе по лобi. Та тож вогнене колесо вогненної колесницi бога Сонця. Добре, що тут такi височеннi гори i можна сонячнi колеса пускати. Ось стежка пiшла вгору серед густих чагарiв. Коли Пiвник подряпався на гребiнь горба, йому просто в вiчi вдарили вогнi. Вiн вiдскочив назад пiд захист тiнi густого куща. Добре обдивився освiтлену галявину i здивувався: посеред галявини, на гiлках засохлого дуба палили в'язанки сухої берести. Нiде нiкого. Малий нiчого не зрозумiв спочатку. I тому обминув освiтлену галявину в кущах, далi по стежцi прийшов вгору над урвищем i побачив багаття, бiля якого теж нiкого. А знизу свiтло вiд багаття проривалось крiзь кленове верховiття червоними променями i сполохами золотих iскр. Iскри високо летiли вгору роями густих вогняних бджiл. Але далi якiсь темнi тiнi по навскiсному пагорбi над рiкою скакали навколо трьох величезних вогнищ. Малий згадав розмову старших, що сперечалися мiж собою i гадали, чи попини цього разу випросять у князя стражу, щоб ганяти купальськi iгрища. Певно, отi всi вогнi, про всяк випадок, розпалили юнаки, щоб сплутати, а одночас i подратувати стражiв. Але малий чув ще й таке. Говорили мiж собою поважнi каменярi на Софiївському подвiр'ї: "Не буде наш каган попiвським забаганкам потурати - не посилатиме стражу проти купальських iгрищ". "Авжеж, погодився другий.
– Пiсля того, як препадлючий Анастасiй покрав усi княжi скарби i подався до ляхiв, каган став обачнiший. Не всяке слово грецьке зразу чує... Бiдна наша земля... На Бога менi не шкода останнього шеляга... Але ж наше золото й срiбло, i хутра на церкву, пливуть до Царграда". "Тихше, - ще хтось почує! "- i каменярi рiвно задовбали важкими теслами по рожевих шиферних плитах.
Пiвник по зiрках побачив, якраз пiвнiч настала. Настав час ворожiння. Тепер треба перейти ще два пагорби i там, за тими долинками чарiвне мiсце. Там, де вливається повноводий ручай до Либiдi. Там, говорили мiж собою старшi, ворожать, за поганським звичаєм, дiвчата на вiнках. Потихеньку переказували, що в тому мiсцi, хто ворожить, в того все збувається точнiсiнько! Чи погане, чи хороше - як наворожилось! Тому в це мiсце не всi вiдважувались прийти, а раптом горе наворожиш?!
Либiдь круто звернула на захiд. I було видно далеко всi пагорби в вогнях. Було видно, як оддалiк на однiй галявинi водили волiв i корiв зi свiчками на рогах. Он на тих водах з човнiв пускали вiнки зi свiчками.
Пiвник подивився вниз на галявину, вона була рiвна-рiвнесенька до самої води, поросла шовковистою травою. З усiх бокiв її оточували велетенськi тополi. Свiтло йшло знизу крiзь вiття i малому здавалося не таким яскравим, як iншi багаття. Але смiх чувся лише дiвочий. Висвистували весело кугички, гудiла сопеля, i раз по раз лупав бубон. Малий йшов стежкою обережно, тихо спускався униз до рiчки. Крiзь кущi пробивалося червоне свiтло, все на галявинi починало рухатися швидше й швидше. Коло танцiвниць крутилося навколо яскравого багаття. Спалахи вогню то висвiтлювали людськi постатi з усiма подробицями, то робили їх чорними тiнями. Чорнi тiнi змiнювались бiлими постатями, червоне свiтло заливало червiнню половину лиця, половину ховало в тiнi. Пiд уквiтчаним деревом клена шарпалося три освiтленi постави. Одна метеляла головою i з неймовiрною швидкiстю видобувала свист iз очеретяних з'єднаних свистульок-кугичок. Друга притупувала ногами, рвзгойдувалася, метеляла довжелезними косами i дула в довгу сопiлку, брови в неї пiднiмались на лоба i очi закочувались догори, тiльки бiлки вiдблискували червоним вiд вогню. Третя була геть дебела, i мала голову, так покриту намiткою, що й лиця не було видно. Вона щосили гатила калаталом у бубон, притоптувала ногою. I чим швидше вiдбивала вона калаталом по бубону, тим швидше неслися в танцi танцiвницi. Крутилося живе колесо людських тiл, розвивалися їхнi коси, мерехтiли намiтки замiжних, бряжчало намисто на дiвочих шиях, а на головах у них у всiх були вiнки, а в довгому волоссi розвивалося зiлля любистка i м'яти, i василькiв, i довголистої трави лiпника.