Смерть в океані
Шрифт:
Вам це може здатися чудасією: якийсь там трос — дурниця! Кому дурниця, а кому й ні, адже ми моряки, а морякам усе цікаво, особливо те, що стосується їхнього фаху.
Ми пройшли в носову частину, на півбак судна.
— Ось він, — показав Євмен на велетенську котушку.
Нижче підшкіперської й малярки в просторому відсіку трюму стояла прикріплена металевими лапами до палуби височезна, із крутими боками в'юшка. На ній було намотано понад десять кілометрів троса.
— Кінець його пропускається через клюз — і в океан, — пояснив Євмен. — Батометри на ньому можна майнати на будь-яку глибину. А ще, в разі потреби, ставати на
— Трос замість якірного ланцюга? — не повірив я.
— Так, — не без гордощів підтвердив Євмен. — Ми навіть над Маріанською западиною стояли. А там, ти знаєш, які глибини. [34]
— Малярка у вас така мала, що меншою й бути не можна, — критично оглянув я тісний застінок, де стояли бідони з мастилом.
— Що ж тут вдієш, — розвів руками Євмен. — Одержимо нове судно, тоді вже буде простір. А я до того часу, може, закінчу морехідку, штурманом стану.
Кілька приступок по стрімкому трапу — і ми знову на палубі.
34
Найбільшу глибину Світового океану — 11022 метри — в Маріанській западині виявило радянське науково-дослідне судно «Витязь».
Було надвечір'я. Сонце хилилося до обрію. Край неба на заході, як завжди, полум'янів, і скільки не дивись, він захоплює й полонить.
Ото ми й стояли в замилуванні, зіпершись на обвід фальшборту.
Сонце, згасаючи, проклало по хвилях гойдливу, мов трап, доріжку — золотаву, вогненно-червону, ніби виковану з латуні.
Євмен мовив:
— Який прекрасний океан і острови у ньому! Аж не віриться, що все це наяву і я, селюк, бачу його вочевидь. Знаєш, мені дехто докоряв: поміняв, мовляв, необачний, степ на море.
Я посміхнувся:
— Виходить, ми з тобою одного поля ягоди. Я теж душею прикипів до моря і теж витерпів подібні докори.
— Але ж ми, сини землі, не байдикуємо тут. Трудимося та ще й як!
— Вірно, — погодивсь я. — А, до речі, в цих водах, — перевів я мову на інше, — пролягали колись шляхи першопрохідців.
— Знаю, — відповів Євмен. — Капітан наш, Віктор Тимофійович, читав нам недавно лекцію про відкриття росіян на Тихому океані.
— І про Коцебу згадував?
— Аякже. Про його плавання на «Рюрике» й «Предприятии» в тутешніх водах. То, виявляється, він, Коцебу, першим і відкрив чимало островів з Маршаллового архіпелагу?
— Ну, звичайно. Чого тут дивуватися! Наші співвітчизники бували скрізь.
І я заходився розповідати Євмену про експедицію Отто Євстафійовича в Мікронезію. Бо ж мені (я про це вже згадував) пощастило прочитати дорожні нотатки Коцебу — фоліант, що його кілька місяців тому дав мені штурман Шарашкін.
«Як все на світі повторюється, дарма, що минають десятиліття й цілі століття», — подумав я, слухаючи пісню, яку завів хтось на кормі.
Пісня була про берізоньку, що в полі стояла.
Кілька високих, сильних голосів підхопили мелодію.
— Сумують хлопці за рідним берегом, — пояснив Євмен. — Ну, та нічого — скоро прийдемо. І тобі «поталанило», — кинув він погляд на мою ногу. — На сорок п'ять діб раніше, ніж «Вихор», будеш з нами дома.
Я не знав, радіти чи печалитись. Адже не для того я вирушив у рейс, щоб шукати нагоди швидше вернутися назад. Звичайно, про повернення в рідний
— Поглянь, поглянь! — закричав Євмен, показуючи ліворуч.
Вдалині, між гребенями щербатих хвиль, з яких вітер зривав піну, сірим полиском зблиснув плавник.
— Акула! — додав мій товариш. — І, мабуть, велетенська.
Але тієї ж миті плавник зник з очей. Потім з'явився знову.
«…Тулуб крупної голубої акули плавно гойдався, — пригадались мені слова, що їх написав син знаменитого капітана Кусто — Філіп Кусто, з яким я, до речі, зустрічався в Кенії, де тоді стояло «Каліпсо». [35] — Форми її тіла довершені, та мене раптом охопив жах: акула здатна лише нищити! Убивство — ось реальна функція цієї ідеальної форми, цього велетенського могутнього хвоста. Від усвідомлення цього все зачарування відразу зникло».
35
На судні «Каліпсо» Жак-Ів Кусто проводить свої океанологічні дослідження.
Вголос я лише сказав:
— Якщо це не голуба, то менша, сіра акула, яка, між іншим, набагато кровожерливіша, ніж гігантська, голуба або біла.
— У тому, що акули ведуть себе агресивно й хижо в гармонійно створеному середовищі, є закономірність, — настроєний на філософський лад, мовив Євмен. — І вона криється, по-моєму, ось де: акули прагнуть над усім живим верховодити.
— Ти їм приписуєш властивості розумних істот, — заперечив я. — А справа набагато простіша: жадоба набити шлунок і все. Тобто інтереси тельбухів визначають поведінку.
— Цілком вірно! — погодився Євмен. — Але чесним шляхом, так би мовити, свої шлункові запити не вдовольниш. Треба верховодити. А хто верховодить, тому завжди дістається жирніший шмат. Це знають або ж інстинктивно відчувають усі хижаки.
Вітер бив тепер у ліву вилицю, [36] і судно, хоч як, мабуть, старався стерновий утримати його на заданому курсі, пручалося, збочуючи вправо.
Сонце торкнулося води, хвилі ніби повищали, зіп'явшись навшпиньки.
Ще раз-другий серед них ми бачили, як виткнувся дивний темно-сірий плавник. Потім зник…
36
В лівий борт (морський жарг.).
— Акули відстали, — мовив Євмен. — Ходімо, — узяв він мене за руку.
Пізніше я не раз подумки вертатимуся до цієї фатальної миті, запитуватиму себе: що ж трапилося? Чому потонув «Гідролог»?
Ми з Євменом пройшли з півбака до корми, де хлопці, усівшись на трюм, співали пісню.
Я встиг ще подумати про те, що пісня, її срібнодзвонна мелодія невидимою ниттю завжди єднає наші серця з рідним берегом.
І раптом прогримів страшний вибух, а судно, підкинуте ним, ніби плюхнулось на щось тверде. Палубу накренило. Всі, хто на ній стояв, опинилися ліворуч, біля фальшборту. Знизу, одна за одною, підступали високі хвилі. Над водою клубочився дим; густий пар, вирвавшись із машинного відсіку, огорнув судно пеленою. Кожен із нас ніби опинився в паровій.