Смерть в океані
Шрифт:
— Ми тут усі загинемо, як і вони, не побачивши берега, — заскиглив молодий океанолог.
— Не хнюп носа! — відшив його Толстиков. — Хіба так можна розкисати? Допливемо, будь-що доберемося до землі!
В океані, серед скрути, в яку ми потрапили, Толстиков ніби став іншою людиною: гріб, не перепочиваючи, відмовлявся, навіть коли пропонували підміну. На обличчя його страшно було глянути: очі запали, потріскані губи кровоточили. З-під обпаленої сонцем, темно-коричневої шкіри випнулися кістляві вилиці… Худий, зіщулений…
— Гудзоновичу, перепочиньте трохи, — уже вкотре запропонував я.
— Ні! Поки не розгулявся шторм, нам треба будь-що добратися до берега.
Так уже ведеться: на нас діють не слова, а вчинки, вчинки, у яких розкривається справжнє єство людини… Багато слів мовив Савелій Гудзонович на «Вихорі» про героїзм та трудовий ентузіазм, але всі ті слова були якісь порожні й безбарвні. Та ось я побачив його в ділі, і мені стало соромно за свою упередженість.
Те, чого боявся Савелій Гудзонович, трапилося.
Здавалося, хтось невидимою косою змахнув над хвилями, стинаючи піняві гребені. Океан, ще мить тому переораний вирвами хвиль, ніби вирівнявся, став пласким.
Вітер штовхнув шлюпки й поніс навздогін спіненим хвилям. Повітря, напоєне випарами води, зробилося нестерпно млосним. Кожен подих розпирав груди.
Далекий, чистий виднокіл, у небі — ні хмаринки, а довкруг сонця з'явився золотий німб.
Навала вітру була раптова, і я подумав, що це звичайнісінький скороминучий смерч або торнадо — вихори, які нерідко виникають в океані. Та минула година-друга, а вітер не припинявся.
Тепер хвилі, мов на розпрямленій пружині, звелися в небо, і за ними губився світ. Піняві бризки не встигали падати, як сипалися нові й нові — перед очима гойдалася туманна пелена, і човнів, що пливли поперед нас, вже не було видно.
Генріх Левкович, що був старшим на шлюпці, наказав усім прив'язатися линвою до сидіння — рятівних нагрудників ми й не скидали, — а весла вийняти з кочетів і покласти на дно.
Хвилі здіймалися так високо, удари їх — несподівані, звідусюди — не дозволяли зробити жодного гребка. Та якби й можна було підняти весло, його б, мабуть, відразу зламало вітром.
Ми були в руках стихії. Віковічний досвід говорив: не перечити, а спробувати перехитрити: затаїтися, принишкнути — і, отже, залишитися на плаву. Так пальми, коли налітає вітер, не стають із ним на прю. Вони гнуться, пускаючи за вітром прихилене, ковзке віття. Вітер цідить струмені крізь нього, цідить, але знищити мудрого дерева не може.
Настала ніч. З неба ринули потоки води. Вона була холодна, мов крига. А вітер гнав і гнав наш човен у безвість.
Що трапилося потім, не пам'ятаю. Лише зойк, коли розв'язався спільний канат, яким хлопці-океанологи були прив'язані до сидіння, і їх жбуронуло далеко в океан… Лише ревище бурі та водяні гори.
Голова запаморочилася, серце, мабуть, зупинилося… Більше не пам'ятаю нічого.
Розділ
З МЕРТВИХ ВОСКРЕСЛІ
Отямився я на невідомому березі.
Вивільняючи засмоктану піском руку та здивовано розглядаючи небачений ніколи суходіл, зрозумів: мене сюди виніс прибій. Але як це сталося, як я плив, не захлинувшись, — не пам'ятаю.
Отерплі ноги були ніби чужі, груди стискав біль.
Я розстебнув подерту, без рукавів сорочку, збираючись оглянути груди. І наткнувся на єдине, що залишилося зі мною, — розбухлу поклажу в продірявленому целофановому мішечку.
«А…» — посміхнувся, зрадівши.
То були мої скарби — два томики лірики, фотокартка матері та записник боцмана Кузьмича.
Усе воно, на жаль, промокло, розбухло, як вата, і тим, мабуть, пом'якшило удар, який припав на груди. А в тому, що мене добряче стуконуло, не було сумніву: груди боліли, шкіру над серцем, до самої шиї, зчухрало по живому. На рані запеклася кров.
Океан, виблискуючи, засліплював очі. Боляче було дивитися й на береговий пісок, іскристо-білий, сліпучий, мов крихітки слюди.
Окраєць берега, як я вже казав, здавався рибальським гарпуном, кинутим в океан. На вістрі того гарпуна й висіла нашпилена кимось «рибка». Себто — я.
Ставши навколішки, я поволі зіп'явся на ноги. Але земля хитнулася, і я, не втримавшись, упав. Перед очима попливли темні кола. Та й не дивно — я невідь-скільки пробув у воді. Ну, а потім це дошкульне тропічне сонце. Воно й здорову людину може знесилити, не те що мене, виснаженого штормом скитальця.
От коли я критично подумав, що прізвисько Солоний, яким мене ще в першому рейсі охрестили, було дочасне. Тоді я від моря ще не натерпівся стільки — воно просолило мене пізніше…
Я раптово відчув спрагу. Язик ніби прилип до піднебіння, в горлі пересохло, дарма що пролежав я, уткнувшись носом у солонувато-вологий пісок, мабуть-таки, довго. І перша думка після того, як отямився й роздивився довкруг, була про воду. Та… Де її взяти! Води, правда, було океан-море, а пити нічого — один з парадоксів, які нерідко трапляються в житті.
За ковток води можна віддати океан. У якійсь, не пригадую, п'єсі, одному чоловікові твердили: «Ксанф, випий море!»
«А де ж би тоді плавали кораблі, якби той Ксанф чи я випив геть-чисто все море?» — запитав я.
Безглузде запитання, і я від нього просто-таки почувався дурнем. Дурник… Гай-гай, так іноді дехто й сприймає іншого (не себе, звичайно), не розібравшись що до чого. А слід би спочатку замислитися й усе зважити. Бо те, що на перший погляд здається дивацтвом або, м'яко кажучи, незвичним, здебільшого виявляється недоступною для простого бачення мудрістю.