Смерть в океані
Шрифт:
Краби виявилися справді смачними. Делікатес! Пообідавши, ми лягли в траву спочити. Гудзонович облизував губи, мов лев, який з'їв мишу, — голоду він так і не втамував.
Дерево, на яке лазив Толстиков, зовсім не пальма. Воно звалося, як ми довідалися потім, гумор.
Через кілька років по цьому, їдучи до матері в гості, я затримався в Києві і випадково потрапив у Палац культури на концерт. Було, пам'ятаю, перше квітня, і київські автори-дотепники веселили публіку.
В кінці вечора я наважився й підійшов до відомого гумориста Олега Чорногуза,
— То кажете, по-мікронезійськи, мовою чаморро дерево звалося гумор? — запитав Олег Федорович.
— Гумор, — відповів я. — Принаймні так нам сказали тубільці з острова Айрік, на який ми потрапили. Навіть наголос у тому слові на першому складі — гумор, — додав я.
— Цікаво, — думаючи про щось своє, мовив Чорногуз.
Серйозний і зосереджений (а я-то гадав, усі гумористи веселуни!), він щось записав у блокноті. Попросив і мою адресу. Боюся, щоб, чого доброго, Олег Федорович не пропісочив мене з тим клятим деревом гумор! Ну, та я цілком покладаюся на його благородство й тактовність.
Коли вщухла спека, ми заходилися будувати курінь. Адже десь треба було спати, і не ніч, не дві…
Навиків у мене в цій справі досить. Ще в дитинстві у рідному селі ми, підлітки, з очерету й рогози зводили в березі «тубільні» хижки (переслідує мене й досі лоскітливий дотик бархатистих стрічок рогози і м'який трунок водяної м'яти та нехворощі); на далеких островах Індійського океану теж доводилося будувати хатки на курячих лапках.
Ми назбирали фікусового листя, наламали гілок хібіскуса, мускатника й острівної шовковиці. Все стягли до розлогої пальми, вибачте, — до гумору.
— Мене ваші «зайчики» так налякали, що я боюся спати на землі,— сказав я Гудзоновичу.
— Та і я не бажаю обніматися з пацюками, — погодився він. — Пацюк є пацюк: спочатку нюхне, потім, ніби цілуючи, масним язиком і губами лизне, а далі, відважившись, заходиться гризти. Їхній ненаситній, всюдисущій породі всього мало. Зажерливі, як акули.
— Так вони і є акули, лише суходільні.
Вирішили курінь збудувати на кількаметровій відстані од землі, в розвилці крислатого дерева — гумору. Крім пацюків, яких ми вже бачили двічі, тут, виявляється, водяться і рукокрилі крилани — теж не доведи боже спілкуватися з ними!
Сонце ще не сіло, як палац наш був готовий.
Попрацювали ми справді старанно. Лише у праці та у вчинках, як я помітив, розкривається людина.
На «Вихорі» Савелій Гудзонович Толстиков змушений був нидіти од неробства. Кожен трудився, маючи конкретне завдання: океанологи, штурмани, капітан, матроси. І лише Гудзонович, помічник капітана із загальних питань, приречений був на бездіяльність; в причіпках до нас, мореплавців-трударів, знаходив собі заняття.
Людей ще ніхто не зміг перехитрити, вони бачать, що до чого, й перш за все шанують працьовитість. Тому-то зневажливо ставились ми до Гудзоновича.
А що нині? Савелій Гудзонович виріс у моїх очах. Я гідно оцінив його
Курінь, збудований нами на гуморі, був схожий на велетенське гніздо чорногуза.
Гудзонович, вірний звичці повчати й направляти, сказав:
— Згідно з інструкцією, треба документально зафіксувати все, що ми робимо, тобто наші дії. У даному разі — про оглядини острова, побудову куреня.
— А те, як ви ловили крабів на гуморі? — поцікавився я.
— І це слід зазначити, — серйозно відповів Толстиков. — Ось тільки як? Ба, Васько, — спохватився він. — Так у тебе ж зошит, і не один. Давай пустимо на протокол?
— Е, ні, вибачте, — заперечив я. — Зошитів цих я вам псувати не дам!
— Як так: не дам? І взагалі, що значить — псувати? — обурився він. — Я старший, і я, згідно з службовим обов'язком, повинен знати, що в тебе за пазухою. І, якщо це необхідно, попсувати!
— Дурниці! — стояв на своєму я. — У мене листи від дівчат. Не станете ж ви на них писати якийсь там протокол?
— А чому б і не написати? Ти що, вважаєш, що дівочі зізнання важливіші за офіційне діловодство?
— Так, вважаю! — набичився я.
— Дивно… Більш ніж дивно чути таке. Він нахвалявся завести на мене особову справу, але раптом пурхнув крилан, пробігло кілька пацюків — і Гудзонович з переляку подерся на гумор.
Сонце торкнулося води. Настала ніч.
Розділ двадцятий
ЗОЛОТИЙ ТРИКУТНИК
Якщо добре подумати — ідилія та й тільки! Адже на острові ні мавп, ні крокодилів не водиться.
Мавпи, як відомо, стомлюють своїми витівками й галасом, а крокодили просто небезпечні.
Отож ми були врятовані від кривляння й надмірної активності одних і зубатої пащі других. Пацюки та крилани, ця хижа дрібнота, до уваги не бралася. Зрештою, ми їх просто перестали помічати або ж полохали, жбурляючи уламки коралів.
З їстівного на восьмий день нашого життя-буття на острові, назви якого ми так і не знали, на галяві серед кущів мускатника й гарденії знайшли дикоростуче— чи, може, кимось давно посаджене — таро, велетенський бульбоплід, що заміняє остров'янам картоплю.
Таро солодкувате і смаком нагадує кормовий буряк. Тут, на цьому мікронезійському острові, як і на архіпелагах Гілберта й Елліс, воно — дізналися ми потім — зветься не таро, а бабаї.
Одного кореневища досить, щоб втамувати і спрагу і голод кожного із нас. І ми скалками мушлі заходилися виколупувати з піску кущ бабаї.
— Це наш рятівний город, — заявив Гудзонович, наминаючи бульбоплід. — Хтозна, скільки тут доведеться прожити. Тож будемо його оберігати від щурів і криланів.
А що ті робили сюди наскоки, ми помітили одразу: багато кореневищ, особливо по краях плантації, зверху були надгризені й підгнили.