Смерть в океані

Тендюк Леонід Михайлович

Такого я ще ніколи не бачив, хіба що у фільмах про Бухенвальд та Освенцім.

Хто вони, ці нещасливці, і звідки?

Лап-лап Тереті, юнак Кабуа, його сестра Алміра — всі раз у раз називали: Бікіні, Ронгерік, Маджуро, Кілі — й показували то на південь, то на захід.

— Я так розумію, — сказав я Савелію Гудзоновичу, — родом вони, мабуть, з одного із названих островів. Але чому ж вони тут?

— Зважаючи на їхній вигляд, вони хворі або вкрай виснажені,— озвався Гудзонович. І тут же запропонував: — А що, як ми вдамося до дедукції? [50]

50

Спосіб

дослідження, при якому окремі положення логічно виводяться із загальних.

— Що це значить?

— З розрізнених фактів і спостережень намалюємо загальну картину, доберемося до суті.

— Як це робив Шерлок Холмс? — запитав я.

— Не тільки він, — відповів Толстиков.

— Ну так добираймося!

— Гаразд, — кивнув головою Гудзонович. — Так ось, як я вже сказав: усі вони, ці безпритульні скитальці, вражені якоюсь спільною хворобою. Зверни увагу на дітей — на них лежить тавро виродження. А Кабуа, його сестра Алміра — молоді ж які, отож повинні б бути здорові, та з-під тропічної смаготи пробивається незвичайна блідість. Не інакше — анемія, недокров'я. Я вже не кажу про Тереті: старий взагалі небожитель, хоч і намагається вдавати бадьорого.

— Це я бачу й так, — відказав я. — Ви добирайтеся до суті!

— Не поспішай, Васько, потерпи, — перебив мене новоявлений Шерлок Холмс. — Отож загальна недуга. А чому? — запитав він і сам відповів: — По-перше, люди називають страшний атол Бікіні; по-друге, згадують інші острови; і нарешті… Втім, розберемося, що до чого, і зробимо висновок. Так ось, — вів далі Савелій Гудзонович. — Наскільки мені відомо — і як лектору і взагалі як освідченій людині — після численних атомних випробувань Бікіні став непридатним для життя; рівень радіації там смертельний. Згідно з повідомленнями у пресі, тамтешнє населення було евакуйовано. Спочатку на сусідній атол Ронгерік, згодом набагато південніше — на Маджуро й Кілі, тобто ті острови, що їх називає Тереті і його одноплемінні. Значить, вони або мешканці Бікіні, або Ронгеріка, що теж перетворився на атомну пустелю.

— Якщо їх, цих товаришів, — навіть не помітивши, я назвав тубільців товаришами, — поселили на островах, далеко на півдні, тобто не в радіусі прямої атомної загрози, так чому ж вони опинилися тут?

Гудзонович мовчав, як мовчали й тубільці, заворожено слухаючи, але не розуміючи нас. Потім озвався.

— Бачиш, хлопче, все між собою взаємозв'язано, так би мовити: ланцюгова реакція подій і фактів, причини й наслідки… Крім лекції «Колоніалізм — найвища форма експлуатації», яку ти, до речі, слухав, у мене була ще й інша: «Перші кроки до атомної згуби» — про випробування термоядерної зброї на островах Тихого океану. Пам'ятаю, про переселенців з Бікіні газети друкували чимало статей та кореспонденцій… Так, так, — напружуючи пам'ять, нарешті згадав Гудзонович, — бікінійців переселили на Маджуро й Кілі. А що значить вигнати людей з віками насиджених місць, де пракорінь роду, домівка й могили дідів-прадідів? Знедолити, приректи на блукання, вкрасти в народу майбутнє і минуле. Бо людина без рідної землі, її традицій і культури вже не людина, а мрець. І коли американці вигнали остров'ян з Бікіні, переселивши їх на інші острови, вони перетворили їх на живих мерців.

— Чому так?

— А тому, Васько, — відповів Савелій Гудзонович, — що, крім усього іншого, ті острови теж виявилися непридатні для існування. На Кілі, наприклад (пригадується мені публікація одного зарубіжного репортера), земля не родюча, клімат надзвичайно вологий. Крім невеличкої плантації кокосових пальм, ні пандануса, ні араурута. [51]

Остров'яни здебільше ловлять рибу у внутрішній лагуні.

Та Кілі, виявилося, бар'єрного рифу не має, а отже, не має і лагуни. Репортер так і написав: «Кілі — це горе для мореплавців, рятувальний круг, до якого не можна дотягнутися». І, звичайно, коли бікінійці опинилися на тому голому острові, почався голод. Знесилені, вражені радіацією, люди почали хворіти. А потім у пошуках кращої долі залишили Кілі, перебираючись на інші острівні суходоли. Перед нами, Василь Петрович, — знову перейшов на офіційний тон Толстиков, — очевидно, одна з груп бікінійських вигнанців, скитальців атомної доби.

51

Тропічні їстівні рослини.

Забігаючи наперед, скажу: Гудзонович ні в чому не помилився, мав цілковиту рацію — ті, кого ми зустріли на острові, родом з Бікіні, жили раніше на Кілі й Маджуро. Та горе їх погнало далі, у безвість…

— Ти згоден зі мною? — закінчивши за допомогою того дедуктивного методу аналіз подій і фактів, поцікавився Толстиков.

— Переконливо, — стримано відповів я і, віддаючи належне його аргументованій оповіді, додав: — У вас аналітичний склад розуму.

— Що ж ти хочеш, друже, — зрадів похвалі Гудзонович. — Я мріяв колись про юридичну кар'єру, хотів стати прокурором або слідчим. Ну, та життя внесло свої корективи.

Ми попрощалися з тубільцями і пішли до своєї оселі — на гумор.

— …Яка смачна ця копра! — наминаючи подарований нам кокосовий горіх, сказав Савелій Гудзонович. — Нагадує дари наших лісів — ліщину — або ж згущене, ледь-ледь підсолоджене молоко. Їж, Васько, чого ти?

— Не хочеться… щось болить голова, нездоровиться, — відказав я.

— Чи не захворів? — стурбувався Толстиков. — Васько, Васько! Та ти гориш, — приклавши долоню до мого чола, вигукнув він.

Я таки не на жарт занедужав. Тропічна лихоманка не відпускала кілька днів, і Савелій Гудзонович зробив усе можливе й неможливе, аби я скоріше одужав.

— Ось, покуштуй, — простягнув він мені жменю чорних ягід. — Кисленькі, приємні — я по одній визбирував у гущавині. Їж, їж на здоров'я, я принесу ще.

Світ гойдався в мене перед очима — то спалахував яскраво, то меркнув, і в тому розбуреному, вогнисто-шаленому безладді свідомість моя була прикута до одного: не до сонця, що палало над головою, не до дерев-костомах, стовбури яких маячили перед очима, ба навіть не до овиду голубої, ніжно-ласкавої лагуни. Рятівне коло, мій спаситель і надія на цьому пустельному острові був він, Савелій Гудзонович. Без нього я, хворий, не знаю, чи й вижив би…

День за днем здоров'я моє кращало, сил прибувало.

Поки Гудзонович шастав по острову, шукаючи їстівного, я залишався в нашій хижці на гуморі.

Знічев'я читав нотатки Кузьмича.

Розділ двадцять п'ятий

ЗАГИБЕЛЬ «ТАТСУ-МАРУ»

(Закінчення щоденника боцмана Кузьмича)

…Кузьмич та Кузьмич! — звуть мене всі. Так, ніби я Кузьмичем і народився.

А звати мене насправді Кузьма, по батькові Кузьмич, прізвище Кузьменко. Словом, татечко подбав, аби, як мовиться, кругом бігом виходило Кузь.

Батьки взагалі щедрі на вигадки. З нами якось у рейс ходив електромеханік. Так його звали Олександр Сергійович Пушкін. Здавалось би, дивний збіг з ініціалами геніального поета. Проте з'ясувалося, ніякого збігу не було. Як він сам мені зізнався, на тому, щоб його нарекли Олександром, наполіг батько. Мати, каже, протестувала.

Так ото, повернувшися вранці до невідомого острівця, капітан нашого СРТ наказав: