Смерть в океані
Шрифт:
В горлі у нього пересохло. Ніби викинута на берег риба, він пожадливо хапав ротом повітря.
— Може б, того… поставити графин? — підійшовши до Савелія Гудзоновича, пошепки запитав я.
— О горе моє! Де ти на мою голову взявся! — обурився Толстиков, якому я не дав докінчити фразу. — Ну, став, став мерщій! — великодушно дозволив. — Я маю звичку під час промови промочувати горло, — ніби виправдовуючись перед присутніми, додав.
Я поставив перед виступаючим наповнений водою кокосовий черепок.
Прощавай, невідомий острове! Твій берег, твердь твоя врятувала нас від загибелі,
Ми вдячні землі, бо соки її дарують снагу. Соки землі… Їх ніхто й ніколи не має права псувати отрутою. Беручкі, роботящі, веселі, трагічні, вседолаючі, нестримні — ми, люди, вбережемо Землю — колиску Життя.
Так думав я, сидячи в човні під вітрилами. Я думав про моїх товаришів з «Гідролога», кого через нелюдів-лиходіїв поглинула океанська безодня; про боцмана Кузьмича, який ніколи вже не побачить своє карооке сонечко — Юлю. Думав про нещасного Менеуа, Того, Кому Не Таланить, і його вродливу внучку Корділію; про лап-лапа Тереті та інших тубільців з Бікіні й Ронгеріка, що в пошуках притулку змушені скитатися по островах Океанії.
Гнів закипав у серці! Бо тут, куди мої далекі попередники, вітчизняні мореплавці-першопрохідці несли добро і згоду, біснуваті палії війни сьогодні посіяли смерть.
Смерть війнула й над нами, учасниками експедиції, що так трагічно скінчилася…
Ми пливли в човні, а над головою у височині з тривожним криком кружляли й кружляли, як сніг, білокрилі чайки.
На цьому уриваються морські нотатки матроса Василя Петровича Гайового, які випадково потрапили мені до рук.
Автор
ТИХООКЕАНСЬКІ ОПОВІДІ
Там, де захлюпала спека,
Ніби обніжок — екватор,
Ліг борозною далеко
«Витязя» слід смугуватий…
А як прокинеться вітер,
Крилами люто ударить,
Залопотять понад світом
З якоря зірвані хмари.
Від буревійного шалу
Дітися, хлопці, куди нам?
Море і небо змішало
Вихором тим воєдино.
Штормом стривожена тиша
Над кораблем розкололась…
Рідний, за все наймиліший,
Здалеку вчувся нам голос.
Піснею з тихого гаю,
Шепотом ніжним колосся, —
Ніби дітей то гукає,
Жде — не діждеться матуся.
Земле — життя наше, доле!
Шквал шаленіє двобою,
Та не схитнеться ніколи
Той, хто багатий тобою…
«Тиша, стривожена штормом»
ПОЯС ОРІОНА
Поривчастий вітер одноманітними настирливими рухами розсотав, а потім і зовсім порвав зроблені з
Десь позаду лишилися Центральні Полінезійські Споради, їхня насичена вологою спека, безмежжя екваторіальних вод.
Пливемо, але куди ж нам пливти? —
Попливемо на північ, під Пояс Оріона.
Так співається в старовинній полінезійській пісні.
Ми прямуємо на північ, до Гавайїв, куди ходу не більше трьох діб, і над кораблем увесь час палає золотий Оріон. У подувах північно-східного пасату вже відчувається ледь вловима, така жадана прохолода. Але землі не видно; за підрахунками штурмана, до Гавайських островів «Витязь» має підійти післязавтра опівдні. Проте близькість землі відчувається: по лісових духмяних пахощах, які приніс вітер; по обважнілих хмарах, що клубочаться ген удалині, заступаючи собою півнеба. Нарешті, з'явилися чайки та фаетони — перші вісники недалеких берегів.
Сьогодні уранці, коли зайнявся світанок і я мав ставати до керма, на північному сході з океанської безодні виткнулися гористі суходоли. Гавайї… Які вони зблизька? В уяві поставали різні картини. Але матросові ніколи мріяти. Життя на кораблі підпорядковане нелегкому обов'язку служби. Матросам, отже, ніколи і вгору глянути.
На Таїті, в Папеете, я з Анатолієм Анукіним, моїм напарником по вахтах, ходили в кіно. Дивилися «Графиню з Гонконгу» — фільм Чарлі Чапліна; у ньому знімалися один із синів Чапліна та відома італійська кіноактриса Софі Лорен. Єдине, що нам сподобалось, — місцевий колорит, екзотика. Та ще коли судно, на якому з Гонконгу відпливла графиня, причалило до Гавайських островів. Музика… Бронзовотілі остров'яни, яких ще звуть тут канаки. Кожному з прибулих вродливі гавайки дарували барвисті вінки — леї.
«От коли б і нас так зустріли!» — думалося. В усякому разі, коли б боцман забув про мене й Анукіна, ми — це вже напевне! — не прогавили б екзотичної гавайської зустрічі. Ба, може, навіть і самі були б її учасниками.
Не встиг я поснідати, як з гучномовця пролунало:
— Боцману на півбак, швартовій команді зайняти місце за розкладом!
— Ходімо мерщій! — прочинивши двері до їдальні, гукнув товариш, і ми вибігли на палубу.
Вимита і продраєна, вона висихала під лагідним тропічним сонцем, милувала око білизною та скалками води, що де-не-де виблискували мерехтливо. Постаралися хлопці! А ми з Анукіним зараз візьмемо в руки сталеві швартові кінці, протягнемо їх по всій палубі, і — прощавай, чистота. Адже троси — в мастилі. В рукавицях та й то відчуваєш під пальцями щось липуче.
Коли судно причалює до берега, швартування — чи не найвідповідальніший з усіх матроських обов'язків. У книжці «Виробниче навчання матроса», яку боцман радив вивчити назубок, чорним по білому написано, що в швартових операціях бере участь вся палубна команда. Правда, біля коралових островів, куди підходили, нас з Анукіним не турбували, дарма що ми теж з палубної команди і за швартовим розкладом повинні стояти біля в'юшка на півбаці.
Тепер боцман згадав і про нас. Як і належить, ми з Анатолієм протягли по палубі довжелезний трос; до корми піднесли сплетені з манільської линви велетенські грушоподібні кранці, котрі під час швартування опускають за борт, щоб пом'якшити удари судна об причал; підготували все інше. Тепер можна і помилуватися берегом.