Смерть в океані
Шрифт:
Ми з ним прямуємо до Вайкікі. Знаменитий пляж лежав уподовж затоки з тією ж назвою. Неподалік — вулкан Діамантовий Пагорб, біля підніжжя гай. Вайкікі — своєрідна вітрина Гонолулу. На фронтонах будинків — рекламні щити: полінезійці в національному одязі і майже голі… одні танцюють, інші весело граються, а трохи далі намальовано, як смаглотілі канаки закидають у море невід… І танцювальні сценки, й масове гуляння — всього досхочу, тільки відвідайте пляж!
Нині на Вайкікі, мов струмки до моря, стікаються людські потоки з навколишніх вулиць. Там для туристів
За чепурними особняками, фешенебельними готелями крізь пальмове віття прозирає вигнуте підковою узбережжя. Гавайські народні умільці, орудуючи тесаками, вирізують з дерева мініатюрних божків тікі. Більшість богів, що стоять на прилавках, виготовлені в майстернях на Гавайях, а також на самому Американському континенті.
Глядачі вмощуються на дерев'яних лавах амфітеатру. Ми з Еріком сідаємо теж.
З невеличкої, вкритої банановим листям хижки, вийшли майстри-аматори. Розстеливши циновку, сіла жінка. Її обступило кілька чоловіків, і почалося змагання: жінка подавала їм пальмове віття, а вони «наввипередки» плели брилі.
Ожила знайома з реклами сценка: гаваєць у ступі місить в'язуче місиво — готує пої. Другий з дерева вирізує фігурки. Раптом над трибунами спалахнула вогниста стрічка. Напис: «Зараз буде хула-хула. Танець виконують виключно для фотографування — пам'ять про Гавайї».
З хижки вибігли гітаристки. Одна в окулярах, у довгій блакитній сукні,— заводійка, — ступила кілька кроків і в такт музиці почала пританцьовувати. Вона то виставляла ногу вперед, то брала руки в боки, неквапно обертаючись.
Це позування перед фотооб'єктивом тривало кілька хвилин. Потім з'явилася зграйка дівчат. Вишикувавшись у ряди, вони почали танок.
Дзвенять, прядуть нескінченну пряжу гавайські гітари. А дівчата метеликами кружляють у танку. Рухи енергійні, злагоджені. Перед ними — уявні вороги, напад яких треба «відбити».
Нам подобається ця сповнена драматизму хореографія, хоч вона не йде ні в яке порівняння з танцями, які ми бачили на островах Кука, де народне мистецтво ще не втратило своєї первісної зваби.
Видовище закінчено. Я розчарований, Ерік — теж.
— Не пощастило тут, — каже він, — ходімо в море.
Дивовижний пляж Вайкікі. Дарма що сонце сипле проміння, а в повітрі — непорушність і спокій. Із гірських ущелин струменить прохолода. І, хоч на морі штиль, видно, як за кілометр од берега здіймаються гривасті хвилі. Вони виникають з океанської глибини, ще мить тому спокійної й тихої.
Ласкава, тепла вода огортає тіло. Ми з Еріком наввипередки пливемо в море. Раптом: з хвиль, із піни прибою підводяться одна, друга, третя, ще й ще людські постаті. Фантастично! Люди немов ідуть по воді,— ставши на довжелезну дошку, ковзають по океану.
Це — серфінг, тутешній вид спорту. Щоб проїхати, стоячи на дошці, хоча б десять метрів, потрібно неабияке вміння. Ми це відчули…
Он там, удалині,— певно, дно в тому місці горбиться, підводячись майже до поверхні океану, — утворюється велетенський водяний бар'єр. Щомиті, щосекунди невгамовний океан штурмує заваду.
Перехлюпнувши через підводний бар'єр, хвилі мчать до берега. Тієї миті, коли їм вдається подолати заваду, сміливці ловлять їх і приборкують.
За рифом з'явився плавець. Він спокійно лежить на довгій, майже триметровій, схожій на лаву, дошці. З океану одна за одною плинуть хвилі, гойдають людину. Проте це не ті вали, котрі здатні помчати дошку та верхівця до берега. Потрібна хвиля висока й стрімлива. І от вона непомітно появляється. Потім, як кобра перед нападом, робить стійку, згинаючись. Ще мить— і багатотонний водяний вал мчить вперед.
Якоїсь невловної миті, коли хвиля найвища, людина на дошці раптом підводиться, випростовується на повен зріст.
Вона здолала океан, його розлючену стихію! Мов на крилах, мчить у пінявому клекоті назустріч берегу і сама здається часткою океану — могутньою й величною.
…Уранці, спустившись на пірс послабити швартові кінці, вахтовий гукнув:
— Агов, хлопці, хто там у нас з України? Он прийшов якийсь добродій, хоче зустрітися.
Ми, кілька матросів, навантажували трюм придбаною в Гонолулу провізією. Зачувши те, я хотів було кинути сітку, в яку складали мішки з картоплею, та боцман відбрив:
— Обійдуться без тебе! Он уже знайшлися інші…
По трапу на берег поспішав Гуртовенко.
Ерік також з України. До того ж він знає англійську мову. Чую, вітається з незнайомцем. Той стоїть, усміхається. Потім до Гуртовенка по-нашому:
— Не треба, товаришу, «гуд моні» та «гуд дей» — я вас і так розумію.
Він у спецівці, на голові каска — видно, щойно з роботи. Може, докер або кранівник.
Ерік запросив його на «Витязь». Вмостившись на люк трюму, про щось загомоніли.
За годину ми впоралися з вантажем, і я таки відпросився на берег.
— Гаразд, іди, — погодився боцман.
— Знайомся, — звернувся до мене Ерік, показуючи на незнайомця. — Боб Сміт.
Я потис руку.
Це був літній чоловік. Вольове, густо всіяне ластовинням обличчя. На чоло спадає огнисто-рудий чуб.
Незнайомець запитав:
— То і ви з України? — і додав: — У мене був друг українець Іван Горовий.
— А ви покажіть фото, — порадив Ерік.
Боб Сміт витяг з кишені фотокартку. На ній я побачив кілька військових — наших і американських. Вони стояли обійнявшись, веселі, молоді. Серед них, в центрі, поклавши руки на плечі стрункому лейтенантові, стояв Боб Сміт.
— Ви? — поцікавився я.
— Так, — ствердно кивнув він. — Давно це було — навесні сорок п'ятого. Поруч зі мною, — пояснив, — Ваня Горовий.
Гуртовенко й Сміт вирушали в Пірл-Харбор, гавань, де в кінці осені 1941 року японці розбомбили американський флот.
Приєднався до них і я.
Ми їхали узбережжям. Праворуч, по широкій долині, до невисокого узгір'я тяглися плантації, схожі на довжелезні, з нешироким міжряддям грядки.
— Ерик, глянь, — скільки там капусти.
— Це не капуста, — почувши мої слова, усміхнувся Сміт. — Це ананаси.