Смерть в океані
Шрифт:
— А знаєш, невігласе, хто той вайлуватий сусіда? — запитав мене він.
— Мабуть, якийсь нудний бухгалтер чи, може, кондитер, — жартом відбувся я.
— Сам ти кондитер!
І я почав придивлятися до нашого загадкового мешканця.
На подвір'ї, де малеча ганяла ганчірковий м'яч, «кондитер», вертаючись, мабуть, із роботи, завжди притишував ходу, на хвильку зупинявся, щоб подивитись, як змагаються юні чемпіони. Та й сам він, бачив я, не раз піддавав м'яч. З якоюсь особливою граційністю.
Лише згодом довідався,
Ось так розвіювалась моя юнацька зарозумілість.
Тоді-то, пригадується, наближався ювілей битви крейсера «Варяг» і канонерського човна «Кореєць» на рейді далекого порту Чемульпо. Кораблі пішли на подвиг: замість полону обрали героїчну смерть.
Це їх славить пісня:
Наверх вы, товарищи, все по местам!
Последний парад наступает…
Я задумав написати про легендарні кораблі і їхні екіпажі.
У списку нагороджених варягівців медаллю «За відвагу», який було надруковано в зв'язку з ювілеєм, значилося й кілька наших земляків-українців. Колишній матрос першої статті крейсера «Варяг» Адольф Домінікович Войцеховський жив на Хмельниччині, Карпо Іванович Болдирєв — у Ворошиловграді, а ще двоє — підшкіпер Андрій Іванович Пікетник та матрос-санітар Модест Денисович Володимиренко — в Києві.
Час не жде, літа швидкоплинні, дарма що ми віримо в невичерпний запас років. Поки я збирався писати, не стало Андрія Пікетника. Тоді я вирішив зв'язатися з Модестом Володимиренком, який, знав, живе у Києво-Святошинському районі. На мій лист надійшла відповідь: «Виконком Білогородської сільської Ради повідомляє: Володимиренко Модест Денисович помер тисяча дев'ятсот шістдесят четвертого року. В селі Петрівському, Білогородської сільської Ради проживають його дочка Михайловська Палажка Модестівна і його син — Володимиренко Іван Модестович».
Час таки невблаганний — жодного з варягівців я не застав у живих… А ще довідався, що Андрій Іванович Пікетник — під час бою з японською ескадрою він на горішньому містку «Варяга» визначав відстань до ворожих кораблів — понад тридцять років працював на Київському молочному заводі, тому заводі, що за кілька кроків од будинку, в якому я, молодий, безжурний верхогляд, жив.
«Що не кажіть, світ — тісний, а ми неповороткі й короткозорі», — з гіркотою подумав я.
Минуло ще кілька літ. Одна випадкова зустріч знову наблизила мене до легендарного «Варяга», впритул наблизила до тих, хто пов'язав із ним свою долю.
Пам'ятаю, весна того року якось непомітно перейшла в літо. По молодих садках достигали вишні. Наливаючись снагою землі, духмяніли яблука. Швидкий поїзд Київ — Ленінград на станцію Носівка прибував опівдні.
Була неділя. Жінки з довколишніх сіл вже продавали білий налив. Пахощі яблук
Край неба на заході оповили хмарами, і раптом по листю трепетних сокорин залопотіли краплини. Коні, запряжені в підводи, стояли під крислатими деревами на привокзальній площі. Нашорошивши вуха, вони злякано заіржали.
Вдарив грім.
Злива загнала людей в укриття — під навіси. Та коли просигналив гудок і поїзд, зненацька вигулькнувши з-за дощової габи, зупинився, всі, хто стояв під деревами, подалися на перон.
Швидкий прямував кудись на північ, а мені, газетяреві, який повертався з відрядження до Чернігівщини, треба було їхати в протилежний бік. І я залишився.
Вокзали завжди тривожать мою уяву, гостро нагадують, що там, за видноколом, куди мчать і мчать поїзди, лежить небачений, звабливий світ; а короткочасні зустрічі-прощання на гамірних перонах сповнюють серце смутком…
Крізь пасма умитого дощем віття було видно перон, людей на ньому.
За якусь хвилину-другу поїзд рушив далі. Ті, хто під зливою вийшов до вагонів, знову подалися до навісів.
— Не помішаю? — розгладжуючи промоклі вуса, звернувся до мене лагідний дідусь.
— Будь ласка, ставайте, — і я поступився місцем.
— Провів його, — зітхнув старий, — і не знаю, чи побачу коли-небудь ще. Хворію я…
На віях у нього затремтіли золотаві краплини…
Сидір Трохимович Вовк — так його звали, — виявляється, проводив свого племінника, офіцера, який приїздив до нього в гості з Німеччини.
— Німеччина, Німеччина, — з гіркотою промовив він. — Гітлерівці спалили наше Підгайне. Воно — отутечки, зразу за Носівкою, — показав він рукою в бік степів.
Серед інших пасажирів з поїзда зійшло кілька моряків.
Притиснувшись один до одного, вони стояли під високим осокором, за кілька кроків від мене й дідуся.
Сидір Трохимович раз у раз поглядав у їхній бік. Врешті не втримався, запитав:
— Що, землячки, на побивку до рідної хати?
— Атож, — весело відповіли хлопці.
— Край чернігівський здавна дає флоту поповнення, — якось піднесено й гордо мовив старий хлібороб.
Та й було чого пишатися! З самої Носівки, як я дізнався, ще в революцію на море пішло чимало степовиків. А молодший брат Сидора Трохимовича, Сергій Вовк, служив на крейсері «Варяг».
— Якщо вас цікавить ця історія, то приїздіть у Підгайне, — побачивши, що я зацікавився, сказав він.
Скористатися запрошенням. не довелося — на роки заманили мене морські дороги. На «Витязі» пройшов я й ті місця, де бував «Варяг». А в Нагасакі бачив могилу, в якій лежать відважні краяни. На морському кладовищі Владивостока теж спочивають хлопці з «Варяга». До речі, двоє з них — з України: волинянин М. Островський та полтавець Д. Кочубей.