Соло для комп’ютера
Шрифт:
— Ану, негайно припинити!
Бомж зітхнув, заховав насіння. Запитав:
— З товаришкою своєю зустрілася?
Він і це пам’ятає?..
Я похитала головою. Тоді бомж, стишуючи голос і нахиляючись до мене через коридор, заговорив:
— Бачив тих хлопів, що дівчину тоді забрали. Заходили в Яму нещодавно. Я тільки уривок розмови почув, — він нахилився ще нижче. — Спочатку про мужика з таким прізвиськом дивним — щось про їжу, не пам’ятаю…
— Голод? — вихопилось у мене.
— О, точняк. Ти його
— Знаю, це прізвище.
— Ну, коротше, щось про те, що він «товар» забрав. І ще про дівчину, яка втекла. Накладка там якась вийшла…
Серце тьохнуло. Втекла? Оленка? — слабко ворухнулася надія в душі.
Хто повірить у такий збіг обставин? Чому саме сьогодні я мала прийти сюди, у відділок, і саме сьогодні тут опинився бомж, що посіяв у мені крихку, непевну надію? І тепер я сиділа навпроти бомжа, який знову зосереджено лузгав насіння і який мені зараз був найріднішою людиною.
— Тисовська! Тридцять п’ята кімната, — долинув голос, і я рушила до дверей. Останньої миті встигла вдячно потиснути бомжеві руку.
Сидячи в Ольжичевому кабінеті, я гралася дерев’яною ручкою — непристойною іграшкою, які возили з Франківської області, та знехотя розповідала про вухатого нападника в під’їзді. Ольжич курив, струшуючи попіл просто на підлогу.
— Не потрафило ґанґстерам із тобою, — глузливо зронив він. — А от із Матвієм потрафило…
— Що?! Що з ним?!
— Закрита черепно-мозкова травма. Він ся зараз відлежує у Жовтневій лікарні. Нічо, скоро випустять.
Я притисла долоні до обличчя. Недарма Зиновій Самійлович так легко пристав на нашу пропозицію! На цей раз йому не пощастило, але завтра…
— А завтра…
— Ти кирпу не гни, — гмикнув Ольжич, — вас максимум настрашити хтіли. Ви ж нич важливого не знаєте.
— А платіжки?
— А що платіжки? Діла як такого нема… І з Голодом-Вайзе облизня зловили: мертвого не розпитаєш…
За прикладом Олега, я теж визирнула у вікно, вдихнула літні запахи, де аромати цвітіння витончено поєднувалися з вихлопними газами, й собі зітхнула. «Мій новий комп’ютер лишаю тобі», — знову стукнуло в голові. Що Оленка намагалася мені сказати? Я глипала і глипала у вікно, і щось на самому споді душі потроху ворушилося. Завмерти. Не сполохати далекий-далекий спогад.
… Біжу додому з університету. Біля самого метро на площі Толстого раптом наражаюся на Оленку з кавалером. Пари вона, звісна річ, прогуляла… Кавалер трохи старший за неї, але, як на мене, малоінтелектуальний. Хоча… Ми постояли хвильку, щоб обмінятися привітаннями та жартами, присталими в такій ситуації.
«Брала участь, — пояснювала мені Оленка, звівши вгору пальчик, — у науковому досліді! Можна сказати, власноруч рухала вперед науку».
«Що ж то за
«Гряде вік нового покоління комп’ютерів. Скоро все дізнаєшся».
Стрельнувши оком убік, як спостерегла, як в Оленчиного супутника захмарилось обличчя…
«Нове покоління комп’ютерів»… Спливає в уяві лице Оленчиного тодішнього кавалера… Хто він? Чорнявий, не худий, це я точно пам’ятаю. Кругловидий. Дай поміркувати хвильку…
— Зиновій Самійлович, директор! — вигукнула я.
— А тепер — від самого початку, — наказав Ольжич.
Довелось розповідати.
— Бігме, цей клятий комп’ютер тут не випадково, — Ольжич витер крапельки поту під носом. — Ану подай мені папендекель отой…
— Це кого? — не допетрала я.
— Ну, картонку оту подай! — Ольжич поривсь у картонній теці, щось перевіряючи, потім мовив: — Гаразд, Наталіє Тарасівно, можете бути вільні.
— Здрастуй, моя Крихітко, — у трубці глухо звучав Маринин голос. Говорила вона швидко-швидко. — Ти там чуєш мене? Я тобі мейл вислала. Прочитай мого листа і подзвони на мобільний. Тут у телефоні гроші кінчаються, зрозуміла мене? Ну все, привіт-привіт.
І відбій. Жодного запитання не дала поставити! Який мобільний? Як я знатиму його номер, та ще й у Будапешті?.. Я ще раз перевірила торбу — напакувала різних смаколиків Матвію в лікарню, — відімкнула замок і глянула на годинник. Третя година, на четверту буду в лікарні… А на зворотній дорозі доведеться зробити непередбачену зупинку.
Вхідні двері гримнули, і протяг виніс мене надвір.
…Інтернет-кафе на Прорізній у ранню годину відвідують тільки іноземці та студенти. Іноземці п’ють каву й вермут, студенти курять цигарки, і загалом створюється домашня затишна атмосфера. Я прилаштувалась у кутку, щоб перевірити пошту, і зайшла на безплатний поштовий сервер. Зараз, зараз він ідентифікує пароль і відчинить мені скриньку. Ще хвилинка. Синім кольором помережана сторінка завантажилась і показала нове повідомлення. Клацнула мишка, комп’ютер почав думати, видаючи текст порціями. Першу порцію вже можна було читати.
«Крихітко!
Сьогодні негадано-неждано я натрапила на ваш синій джип. Схоже, він сплавав у далекі краї — вода з нього так і хльоскала…»
Що це може означати? Я дочекалася, заки сторінка відкриється повністю. Лист написаний був українською, але латинськими літерами. Ми завжди так писали: на угорських комп’ютерах нема кириличних шрифтів.
«Карлосів мобільний — +1-617-383-22-14. Набери нас, пліз, у суботу по обіді. Мене розшукав такий собі пан Андрій, сьогодні ввечері я з ним зустрічаюся. Не бійся, в присутствії, там народ тусується. Потім розповім, якщо буде цікаво.