Соло для комп’ютера

Тисовська Наталя

— Ш-ша!..

Матвій схилив голову й минув прохідну. Парубок підштовхнув мене до виходу. Може, зарепетувати: «Пробі, людоньки, рятуйте!» Це на мить виб’є землю з-під ніг ворога. А от далі що? Хіба ж ця охорона встигне зреагувати? Штрикне мене золотозубий фінкою в серце, щоб навіки замовкла, а сам дасть драла. І ніхто навіть його пики не запам’ятає, я певна, окрім блискучої фікси, та чи важко золотий зуб замінити на порцеляновий?.. Я похнюплено ступила до дверей.

На вулиці чекала запилюжена машина — кавового кольору «Audi» з жовтими номерами.

У мене тьохнуло серце. І цей покидьок іще сміє брехати, буцім нічого не знає про зниклу жінку! Чорт, чому ж я така безпомічна? Чому нічого не можу вигадати? Якщо ми зараз, мов покірні телята, сядемо в машину, нас уже ніхто й ніколи не побачить, як Оленку!

А тим часом смаглявий хлоп лівою рукою дістав із кишені ключі від машини та кинув їх Федуру. Звелів:

— Сядеш за кермо!

І доктор фізичних наук американського університету слухняно скорився наказові простого охоронця з квітярні. Світ перевернувся догори дриґом!

Петро Федур розблокував сигналізацію, сів на водійське місце й перехилився через крісло пасажира, відчиняючи другі дверцята.

— Тобі сюди, наперед, — кивнув золотозубий до Матвія. — А нам, лялечко, назад. Давай, давай, ворушися.

Він відчинив задні дверцята й штовхнув мене до салону. На мент зблиснула фінка — він одвів руку, щоб і самому сісти в машину. І зараз-таки трапилося неймовірне.

Замість упасти поруч зі мною на сидіння, смаглявий хлоп смикнувся і з’їхав на землю біля машини. Фінка з брязкотом випала з долоні. Матвій, який іще не встиг заклацнути за собою дверцята, вистрибнув із салону, обернувся до мене та сіпнув за руку геть із машини. Я втратила рівновагу й вивалилась назовні — лантухом упала згори на непритомного бандита. У божевільному калейдоскопі, який вертівся довкруж, мигнуло перекошене Ольжичеве обличчя.

Та тої ж миті заревів мотор, і машина зрушила з місця. Від поштовху дверцята захряснулися, ледь не відтявши мені ногу, яка досі була в салоні.

— Він тікає! — загорлав Матвій до когось, і тоді просто перед «Audi» виріс мотоцикл і завалився набік. Машина відкинула двоколісного побратима, як іграшку, але й сама втратила керування і вписалась у дерево. Від удару клацнув капот і піднявся на дев’яносто градусів, затуливши лобову шибку.

З-під поваленого мотоцикла видряпався Ольжич, умить опинився біля машини, смикнув передні дверцята і витягнув водія. Заваливши його на дах машини й заломивши руки, він гаркнув:

— Що це тут у нас? Кастет? Файно! Ви затримані за носіння холодної зброї!

Звідкілясь в Ольжичевій руці опинилась рація, і він щось нерозбірливо пробурмотів — я вичленила тільки назву вулиці, де відбувалося все це химерне дійство.

Поки на обрії з’явився мілійційний «бобик», смаглявий хлоп прочумався. Він злісно цикав слиною через золоту фіксу, а вдоволений Ольжич двома пальчиками обережно тримав фінку за лезо й муркотів, як вгодований кіт:

— Фіночка! Давно я не бачив справдешньої фіночки! Це ж на скільки вона потягне? Та ще укупі зі спробою кіднепінгу! Гай-гай!

Петра

Федура та смаглявого хлопа, чийого імені ми й досі не знали, завантажили у «бобик». Біля «Audi» зоставили чергувати даішника, який миттю розсівся в салоні, завів машину й увімкнув кондиціонер. Він скинув кашкет і поклав голову на підголівник, заплющивши очі; на обличчі його читалося блаженство.

— Так-так-так, — обернувся Ольжич до нас із Матвієм, нарешті відправивши колег, — що ся діє у світі? Серед білого дня ся з фінкою накинули на беззахисних громадян! Які ж нич не порушували! Які не пхали носа у сумнівні діла! Які ся в усьому слухали моїх настанов!!!

— Ольжичу, не сердься! — я благально звела брови. — Пробач нас, пробач!

— От що б зараз було з вами, якби я ся тобі довірив? Якби ся не здогадав поставити твій телєфон на прослушку…

— Що-о-о?!

Ольжич квапливо змінив тему:

— Так, браття крілики, як будемо відділку ся діставати? У нас один ровер, утрьох на нього не сядемо, та й незапланований політ не пішов йому на користь…

— Слухай, — втрутився Матвій, — а ми не можемо тут побалакати? Зайдемо на прохідну інституту, я там столик і крісла для відвідувачів бачив…

За мить ми сиділи на знайомій прохідній, а охоронці зизили на нас цікавими очима. Ольжич розгорнув теку, дістав бланк протоколу й нерозбірливо щось записував. Потім звелів докладно йому описати все, що сьогодні трапилось, і Матвій довго й ґрунтовно розповідав — він це добре вміє. Нарешті Ольжич звелів нам підписатися на кожній сторінці протоколу, а сам відкинувсь на спинку крісла.

— І що ж ми маємо? — запитала я. — Федур і його приятель затримані за носіння зброї, а зникнення Оленки і загадковий Юрґен Вайзе тут ніби й ні до чого. Зиновій Самійлович і зовсім вислизнув, бо якби ти дозволив викрадачам доправити нас до боса…

— Ти ще смієш мені закидати, — обурився Ольжич, — що з мене фахівець кепський? І це замісто того, щоб красненько подякувати! Ну, стривай, ти ся звернеш до мене ще раз зі своїми гризотами!

Довелося мені соромливо опускати очі. А Ольжич зібрав папери зі столу, посунув форменого кашкета на потилицю, витер спітніле чоло й усміхнувся:

— До речі, хочеш утішну новину? Ти там казала, що твій замначальника, Силоненко Юлій Валентинович, одна тисяча дев’ятсот сорок дев’ятого року народження, безпартійний, замішаний у цю історію… Як довести його причетність, ми ще не знаємо, а от у ямі він посидить. І знаєш, за віщо?

— За віщо?

— Він ся попалив на кредитах, які ваша контора працівникам давала. Себто на відкатах. Нічого особистого, чистий бізнес: він тобі безвідсоткову позику вибиває, ти йому п’ять відсотків повертаєш.

— Хто ж його викрив?

— Було, було кому! Така собі Непийпиво у твоєму відділі робить, так? — (Я кивнула). — Вона з ним ся за позику домовила, а сама — до президента й у сльози: здирник Силоненко вимагає відкат!

— І президент не заступився? — здивувалась я. — Вони ж так щиро приятелювали!