Солоденьке на денці пирога
Шрифт:
– Нею там і не пахне. Я оце зараз дивилася – у шухляді її не було.
– А ти пробувала нап’ясти окуляри? – пхикнула я.
Дарма що тато всіх нас спорядив окулярами, Фелі відмовлялася їх носити; по правді, я теж була не в захваті від своїх – скельця в них мало чим відрізнялися від віконних. Найчастіше я надягала їх у лабораторії, де вони захищали мої очі, іноді ж користувалася ними для того, щоб викликати жалість.
Фелі загуркотіла, вискакуючи з-за столу, і помчала з кімнати.
Я повернулася до розтинання глибин другої миски «Вітабіксу». [10]
Перегодом я зробила таку нотатку в записнику:
«П’ятниця, 2 червня 1950 року, 9:42. Поки що змін не помітно, проте об’єкт дратівливий (однак хіба це не звична її поведенція?). Дія настане щонайменше
Що ж, я почекаю.
Спостерігаючи, як метушиться на кухні місіс Мюллет, куца, сивокоса й кругла, як жорно, я допевнялася, що вона має себе за персонажа з історії А. Мілна. [11] Її руки чаклували над тортом із заварним кремом, схожим на гній, а вона сама, як завжди, вела війну з дебелою кухаркою Агатою, котра не поступалася їй опасистістю, тож і панувала на маленькій тісній кухні.
10
«Вітабікс» – ґатунок сухих сніданків із пшеничних пластівців.
11
Алан Мілн – англійський дитячий письменник, автор історій про пригоди ведмедика Вінні-Пуха, іграшки Крістофера Робіна.
– О, міс Флавіє! Хутенько, підсоби мені з духовкою, голубонько.
Поки я вигадувала резонну відповідь, нагодився тато.
– Флавіє, треба перекинутися словом. – Його голос звучав так само ваговито, як свинець тяг донизу глибоководні черевики водолаза.
Я зиркнула на місіс Мюллет, щоб оцінити, як вона це сприйняла. Вона повсякчас кидалася навтіки, зачувши нотки невдоволення, і одного разу, коли тато підвищив голос, загорнулася в килим і відмовлялася вилазити, аж поки не прийшов її чоловік.
Вона прихилила дверці духовки так обережно, що можна було подумати, ніби їх зроблено з вотерфордського кришталю.
– Мені треба залагодити дещо, – сказала вона. – Ваш ланч гріється.
– Дякую вам, місіс Мюллет, – відповів тато. – Ми впораємось. У нас завжди виходило.
Вона прудко відчинила двері кухні і зненацька верескнула, як борсук, коли його заганяють у куток.
– О господи боже мій! Вибачайте, полковнику де Люс! Господи боже милостивий!
Щоб побачити, у чому річ, ми з татом дещо посунули її.
Цією проявою, яка так налякала місіс Мюллет, був птах – чорний бекас – і він був мертвий. Бекас лежав лапками догори на порозі, його цупкі крила витягнулися, як у маленького птеродактиля, очі затуманились, довга чорна голка його дзьоба була спрямована просто в небо. Уранішній вітерець тріпав щось, настромлене на дзьоб, – якийсь крихітний клаптик паперу.
Ні, це не просто клаптик паперу, це поштова марка.
Я почула, що тато придушено зітхнув, коли нахилився роздивитися ближче. Несподівано він схопився за горло, руки затремтіли, як осикове листя восени, і обличчя набуло кольору мокрого попелу.
2
Мою спину, як кажуть, пройняло морозом. На мить мені здалося, що з ним стався серцевий напад; таке часто-густо трапляється з батьками, котрі схильні до малорухливого способу життя.
Щойно, хвилину тому, вони втовкмачували тобі, що неодмінно треба пережовувати кожний шматочок їжі двадцять дев’ять разів, – а далі ти читаєш про них у «Дейлі телеграф»:
«Кальдервуд Джейбс, із Парсонажа, Фрінтон. Раптово у своїй резиденції в суботу, 14-го числа… Не перетнувши п’ятдесяти трьох років… Старший син і таке інше… і таке інше… і таке інше… Залишив на ласку долі дочок Анну, Діану й Тріанну…»
Кальдервуд Джейбс і цілий полк йому подібних узяли собі за звичку знагла відходити на небеса, мов іграшкові статуетки, які вистрибують зі своїх скриньок, і покидати напризволяще рій безутішних доньок.
Хіба не досить, що я вже втратила одного з батьків? Певна річ, татко не піднесе мені чемериці?
Чи піднесе?
Нізащо. Гучно вбираючи повітря ніздрями, як тягловий кінь, він потягнувся до цієї штукенції на порозі. Пальцями, що були в нього довгі й нагадували пінцет, він обережно зняв марку із дзьоба мертвого птаха, засунув подертий клаптик паперу до кишені жилета, а потім його вказівний палець (йому не вдалось приховати, що він у нього помітно тремтів) тицьнув на маленький трупик.
– Позбудьтеся цього, місіс Мюллет, – промовив він глухо, і голос його прозвучав так по-чужому, ніби належав незнайомцю.
– Ой лишенько, полковнику де Люс, – сказала місіс Мюллет. –
Проте він уже поспішав до свого кабінету, важко ступаючи й пихкаючи, як навантажений паровоз.
Тільки-но місіс Мюллет, прикриваючи рот рукою, попленталась по совок, я втекла в спальню.
Просторі, але погано освітлені спальні в Букшоу скидалися на ангари для дирижаблів, і моя, розташована в південній частині будинку, або крилі Тара, розмірами перевершувала всі інші. Шпалери ранньовікторіанської епохи (гірчично-жовті, поцятковані червоною фарбою так, що це нагадувало криваві згустки) робили її обшири просто фантастичними: холодна, безкрайня, відкрита для протягів пустеля. Щоб дістатися до далекого умивальника біля вікна, доконче треба було перетнути всю кімнату, і, як на мене, навіть улітку таке завданнячко могло б нагнати страху на підкорювача Антарктиди Скотта. [12] Це була одна з причин, чому я частенько пропускала цю процедуру й одразу вмощувалася в ліжку із запоною на чотирьох стовпцях, де, загорнувшись у вовняну ковдру, могла снувати думки.
12
Роберт Скотт (1868–1912) – капітан британського флоту, вписаний до когорти першовідкривачів Антарктиди, куди він здійснив дві експедиції, але помер від голоду й виснаження на шляху додому.
Наприклад, я міркувала про випадок, коли використала ніж для масла, щоб відірвати від жовтявої стіни зразки шпалер. Подумки поверталась до того, як Даффі, не кліпаючи, докладно переповідала роман Кроніна, [13] де герой-неборак проводить одну ніч у деякій кімнаті, занедужує й помирає, бо ж шпалери виявилися забарвлені фарбою з домішкою миш’яку. Сповнена надії, я принесла смужки шпалер у лабораторію, звісно, для аналізу.
Жодних нудних старомодних тестів Марша, [14] не дай Боже! Мені до вподоби був метод, за якого миш’як спершу обертають на його власний триоксид, потім нагрівають разом із ацетатом натрію, щоб одержати оксид какодилу – одну з найотруйніших речовин, яка коли-небудь існувала на планеті Земля – субстанцію з додатковою перевагою – надзвичайно відразливим запахом, схожим на сморід гнилої часничини, ні, у мільйон разів гіршим від нього. Добродій Бунзен [15] (відомий винаходом пальника), першовідкривач какодилу, помітив, що навіть одна його понюшка не лише викликає свербіж рук і ніг, але й призводить до огидливого почорніння язика. Які то численні діла Твої, Господи! [16]
13
Арчібальд Кронін (1896–1981) – шотландський письменник, лікар за фахом; серед найвідоміших його романів – «Замок Броуді», «Цитадель», «Шлях Шеннона», «Іспанський садівник» та ін.
14
Тест Марша – спеціальний тест, що допомагає виявити миш’як; названий на честь англійського хіміка, котрий його запропонував.
15
Роберт Бунзен (1811–1899) – відомий німецький хімік, який провадив дослідження в царині органічної хімії. Він з’ясував структуру оксиду какодилу, а також 1857 р. винайшов газовий пальник спеціальної конструкції.
16
Цитата з Псалма 104 з Книги Псалмів (Пс. 104.24). Подаємо за перекладом Біблії І. Огієнка.
Моє розчарування було безмежним, коли з’ясувалося, що зразок не містить миш’яку: він був пофарбований простою органічною сполукою, найімовірніше, витяжкою із козячої верби (Salix caprea) або якимось іншим нешкідливим та вкрай малоцікавим рослинним барвником.
Чомусь ці спогади повернули мене до думок про тата.
Що його так налякало у дверях кухні? І чи дійсно переляк я прочитала на його обличчі?
Атож, у цьому немає ніяких сумнівів. Це не могло бути чимось іншим. Я добре затямила, який він, коли гнівається, коли йому вривається терпець, коли він знемагає від втоми, коли його охоплюють несподівані напади туги: усі ці настрої, наче тіні хмар, що линуть над англійськими пагорбами, час од часу затьмарювали його обличчя.