Солоденьке на денці пирога
Шрифт:
Я думала про те, що підслухала. Тато мав чиюсь кров на руках? Про це й думати дарма. Тут має бути якесь просте-простісіньке пояснення. Якби ж то мені вдалося підслухати всю розмову тата з незнайомцем… Якби ж то Доґґер не заскочив мене в темряві… За кого він узагалі себе має?
Я йому ще всиплю перцю.
– Не відкладаючи! – сказала я голосно.
Я вийняла Хосе Ітурбі [20] із зеленого паперового конверта, гарненько завела патефон, хляпнула пластинку на програвач – і була винагороджена полонезом Шопена ля-бемоль мажор. Простягнувшись на ліжку, я почала задумано підспівувати:
20
Хосе
– Да-да-да-да, да-да-да-да, да-да-да-да, да-да-да-да…
Звучання було таким, наче цю музику вигадали для фільму, де старий «бентлі» фуркотів і фуркотів на місці, хоч як його намагались зрушити: поганий вибір для супроводу в царство сну…
Коли я продерла очі, до вікон зазирала вранішня рожева, як устриця, зоря. Стрілки мідного годинника були спрямовані на 3:44. Улітку розвидняється рано, щонайбільше за чверть години вже з усієї сили шкваритиме сонце.
Якусь хвильку я повалялася в ліжку, роблячи потягусі й позіхаючи, і врешті встала. Патефон зупинився, обірвавши полонез на середині, голка безживно стриміла на доріжці. Мені майнула думка завести його знову й влаштувати домашнім пробудження на польський манір. І враз я згадала, що сталося кілька годин тому.
Я підійшла до вікна й визирнула на город. Трохи далі від садової буди, вікна якої затуманилися від уранішньої роси, лежала перекинута тачка Доґґера, яку він забув у вирі вчорашніх подій.
Збираючись поставити тачку на місце, щоб якось віддячити Доґґеру за те, в чому я навіть не була впевнена, що треба віддячити, я вскочила в одяг і тихцем спустилася задніми сходами на кухню.
Коли я проходила повз вікно, мені впало в око, що на таці з тортом місіс Мюллет бракувало одного шматка. Нечувана річ, здивувалася я, це, безсумнівно, не міг бути хтось з-поміж нас, де Люсів.
Якщо ми й могли дійти згоди з приводу чогось – стосовно питання, котре згуртовувало нас як справжню родину, – то це була відраза до кремових тортів місіс Мюллет, одна на всіх. Коли вона підсовувала нам замість нашого улюбленого ревеню чи аґрусу осоружний заварний крем, ми за своїм звичаєм відмовлялися й вдавали, що гуртом слабуємо, аби відправити її додому, спорядивши тортом і турботливою настановою почастувати ним її доброго чоловіка Альфа.
Надворі, побачила я, сріблясті проблиски світанку перетворили город на чарівну галявину, де тіні здавалися ще глибшими порівняно з тонкою смужечкою дня за стіною. Скрізь казково мерехтіла роса, і я б зовсім не здивувалась, якби з-за трояндового куща повагом вийшов єдиноріг і спробував покласти голову мені на коліна.
Чимчикуючи до тачки, я несподівано перечепилася й впала.
– Чорт забирай! – сказала я. Дарма що стояла навкарачки, я все-таки озирнулась і пересвідчилася, що мене ніхто не чує. Чорна волога земля вимастила мене.
– Чорт забирай! – повторила я тихіше.
Обернувшись подивитися на причину мого падіння, я одразу вгледіла якусь білу прояву, що вистромилася з-за огірків. Хвильку щось усередині мене відчайдушно прагнуло повірити, що там лежать маленькі граблі – маленьке чепурне сільськогосподарське знаряддя з білими вигнутими зубцями.
Але потім здоровий глузд узяв гору, і мені сяйнуло, що це долоня. І вона належала руці,
Там само жахливий зеленуватий відсвіт темного бадилля падав на обличчя. Обличчя, яке через те виглядало достоту як у зеленого чоловічка з лісових казок.
Немовби мене приневолювала якась сила, устократ могутніша від моєї власної волі, я опустилася накарачки поряд із цією примарою, віддаючи їй шану й водночас розглядаючи зблизька.
І раптом, коли я зазирала до тамтого лиця, його повіки здвигнулися.
Я заціпеніла від жаху.
Тіло на грядці з огірками тремтливо ковтнуло повітря… і потому під булькіт із носа спроквола видихнуло однісіньке слово, по-моєму, навіть трохи сумовито, просто-таки мені в обличчя.
– Vale, [21] – промовило воно.
Мої ніздрі мимоволі смикнулися, уловивши своєрідний запах – запах, назва якого крутилася в мене на язиці.
Блакитні очі, такої барви, як птахи на начинні, оздобленому вербовим візерунком, [22] уп’ялися в мої, немовби зорячи з далекої туманної минувшини, немовби щось угадуючи.
21
Vale (лат.) – прощавай або бувай.
22
Вербовий візерунок – традиційна оздоба для посуду, де зображено синіх птахів і вербу на білому фарфорі; вигадана майстром Томасом Тернером у 1780 р.
І погасли.
Хотіла б я сказати, що це мене вразило в саме серце, але ні. Також не можу сказати, що внутрішнє чуття змусило мене дременути звідси, адже це неправда. Натомість мені несила було стриматись, щоб не підмітити кожну деталь – пальці, що тіпнулися, ледь помітна металева бронзовість шкіри, котра, ніби навіяна подихом смерті, з’явилася просто на моїх очах.
І врешті-решт цілковитий безрух.
Хотіла б я сказати, що злякалась, але це було не так. Навпаки. Це було, мабуть, найцікавіше з того, що трапилося за все моє життя.
3
Я шугнула вгору західними сходами. Найперше, що мені спало на думку, це збудити тата, але на півдорозі мене зупинила якась перешкода – щось невловне змусило покинути цей замір. Від Даффі й Фелі не було користі в надзвичайних ситуаціях, нічого доброго з їхньої вовтузні не вийшло б і тепер. Якомога хутчіше й тихіше я метнулася нетрями будинку до невеличкої кімнатки, що тицьнулася нагорі до сходів, якими можна було піднятися з кухні, і злегенька постукала у двері.
– Доґґере, – гукнула я пошепки. – Це я, Флавія.
За дверима була мертва тиша, і я знову потарабанила.
Минуло дві з половиною вічності, перш ніж я почула, як Доґґер човгає капцями по підлозі.
Посунутий засув голосно тарахнув, і двері обережно прочинилися, утворивши кількадюймовий просвіт. Повз мою чуйну увагу не минуло, що Доґґер змарнів на виду. Здавалося, він не стуляв очей усю ніч.
– Там на городі труп, – сказала я. – Мабуть, ліпше буде, якщо ти підеш поглянути.
Поки я переминалася з ноги на ногу й гризла нігті, Доґґер кинув на мене погляд, у якому можна було розпізнати щось схоже на докір, і щез у темряві кімнати, щоб опорядити своє убрання. За п’ять хвилин ми вже були на стежці поміж городиною.