Соляріс. Едем.
Шрифт:
Лікар міцно стиснув плечі тих, що стояли поруч нього, але ніхто навіть не відчув цього.
Вони повільно ступнули кілька кроків уперед.
Пліч-о-пліч, не відриваючи очей від того, що заповнювало рів, наближалися до нього. Рів був глибокий.
Великі краплі водянистої рідини, яка блищала під сонячним промінням, стікали по воскових спинах, по боках, збиралися в западинах безоких облич, — людям здавалося, що вони чують розмірений звук спадання цих крапель.
Далекий наростаючий свист примусив напружитись їхні м’язи. Вони миттю кинулися до заростів, розірвали їхню стіну й попадали долілиць; руки мимохіть схопилися за приклади електрожекторів. Стебла ще гойдалися
За кільканадцять кроків від рову воно пригальмувало, але його свист став іще гучніший, повітря, яке розсікав вихор, аж вібрувало; колесо об’їхало рів, наблизилося до нього, й раптом глина стрельнула вгору, рудава хмара майже до половини закрила сліпучий диск, град груддя сипонув на зарості, на людей, які припали долілиць, повітря розітнув тупий, огидний звук, немовби якась гігантська шпора розпорювала мокре полотно; обертовий диск був уже біля другого бережка галявинки й знову почав наближатися, на мить застиг на місці, весь вібруючи, ліниво нахилявся то праворуч, то ліворуч, немовби прицілюючись; раптом він рвонув уперед, і другий бік рову вкрився викинутою зі свистом глиною. Диск дзвенів, вібрував на місці й, здавалось, роздимався; з обох його боків люди помітили дзеркальні ковпаки, в яких відбивалися зменшені дерева й зарості, всередині ворушилася якась ведмежа тінь, різкий вібруючий звук нараз ослаб, і колесо помчало назад тією самою борозною, якою прикотилося.
На галявинці тепер височів випуклий горбик свіжої глини, оточений по краях майже метровою канавою.
Лікар перший глянув на товаришів. Вони повільно підвелися, машинально обтрусили рештки рослин і нитки павутиння з комбінезонів. Потім, ніби змовившись, рушили назад тією самою дорогою, якою прийшли сюди.
Рів, дерева й ряди щогл залишилися далеко позаду, й вони наближалися вже до середини схилу, над яким мерехтів дзеркальний купол, коли Інженер сказав:
— А може, це все-таки тільки тварини?
— А ми хто? — у тон йому луною відгукнувся Лікар.
— Ні, я гадаю…
— Ви бачили, хто сидів у цьому обертовому колесі?
— Я взагалі не помітив, чи там хтось був, — відповів Фізик.
— Був. Аякже! Те, що в центрі, — щось на зразок гондоли. Поверхня полірована, але трохи пропускає світло. Ти звернув увагу? — обернувся Координатор до Лікаря.
— Так. Тільки я не певен, що…
— Тобто волієш не бути певним?
— Так.
Вони йшли далі. Мовчки поминули пасмо найвищих пагорбів, уже по другий бік струмка, і, побачивши осяйні дис» ки, які котилися до наступного гаю, залягли.
— У наших комбінезонів удалий колір, — сказав Хімік, коли вони підвелися й рушили далі.
— А все-таки це дивно, що нас досі не помітили, — зауважив Інженер.
Координатор, який досі мовчав, раптом зупинився.
— Нижній канал АР не пошкоджений, правда, Генрику?
— Так, він цілий. А в чому річ?
— Реактор має резерв. Можна б спустити трохи розчину.
— Хоч двадцять літрів! — сказав Інженер, і обличчя його освітила зла усмішка.
— Не розумію! — озвався Лікар.
— Вони хочуть спустити розчин збагаченого урану, щоб зарядити випромінювач, — пояснив Фізик.
— Уран?! — Лікар зблід. — Сподіваюся, ви не думаєте…
— Ми нічого не думаємо, — відповів Координатор. — З тієї хвилин, як я побачив це, я взагалі перестав думати. Думати будемо опісля. А зараз…
— Увага! — крикнув Хімік.
Осяйне колесо промчало повз них і вже почало маліти, та раптом загальмувало й, описавши велику дугу, знову наближалося до них. П’ять стволів піднялися над поверхнею,
Майже водночас гондола розкрилася зразу на всі боки, мов чаша квітки, і велике блискуче тіло з’їхало вниз на чомусь овальному й товстому, що моментально спласло й зникло.
Тоді величезне створіння, яке покинуло гондолу, поволі почало випростуватися на весь зріст. Люди впізнали його, хоч воно дивовижно змінилося — було вкрите блискучою, наче срібло, речовиною, що обвивала його спіральними витками знизу догори. Там, в облямованому чорним отворі, з’явилося маленьке, пласке обличчя.
Кошлата тварина, яка першою вискочила з колеса, що зупинилося, повзла до них спритно й швидко, не відриваючись від грунту. Лише тепер люди помітили, що вона тягла за собою щось схоже на величезний, розплющений, наче лопата, хвіст.
— Я стріляю, — тихо сказав Інженер і притис щоку до приклада.
— Ні! — крикнув Лікар.
«Зачекай», — хотів сказати Координатор, але Інженер уже натиснув спуск. Він цілився в тварину, яка повзла до них, і схибив; політ електричного заряду був невидимим, лочулося тільки слабке сичання. Інженер відпустив гачок, але пальця з нього не зняв. Створіння зі срібним полиском не зрушувалося з місця. Нараз воно зробило якийсь рух і… свиснуло. Принаймні так здалося людям.
Воно блискавично відірвалося від землі й одним стрибком пролетіло метрів із п’ять; приземлившись, зібгалося у велику кулю, наїжачилося, дивно розпухло, лопатистий хвіст розсунувся, став вертикально, розійшовся вгору й на боки, в його ввігнутій, як мушля, поверхні щось блідо блиснуло й попливло до людей, ніби гнане вітром.
— Вогонь! — заревів Координатор.
Вогненна кулька завбільшки з горіх плавно гойдалася в повітрі, звертаючи то в один, то в інший бік, але підпливала все ближче й ближче — люди вже чули її сичання, наче краплини води танцювали на розпеченій блясі. Всі відразу ж натиснули спуски своїх електрожекторів.
Створіння, корчачись, упало, віялоподібний хвіст накрив його повністю, майже одночасно вогненний горіх почало зносити вітром убік, немовби він утратив раптом керування. Пролетівши на відстані кільканадцятьох кроків від людей, він зник з очей.
Срібний велетень випростався ще більше, над ним з’явилося щось тонке, і він почав підійматися по ньому до відкритої гондоли. У нього з гучним тріском ударили заряди.
Велетень переламався навпіл і глухо гепнувся об грунт.
Люди підхопилися й підбігли до нього.
— Увага! — знову застережливо крикнув Хімік.
Двоє блискучих коліс виринули з-під лісу й помчали до пагорбів. Люди впали долілиць, готові до всього, але тут сталося щось неймовірне: обидвоє коліс, навіть не сповільнивши темпу, промчали далі й зникли за вершинами пагорбів.