Соляріс. Едем.
Шрифт:
Що вище вони підіймалися вгору, то виразніше змикалися грудні клітки скелетів, нижні кінцівки зменшувалися, немовби їх поглинала широка кістяна пластина, зате в маленьких потвор, які знаходилися всередині, росли голови, черепи їхні дивно здувалися по боках, скроні робилися випуклими, внаслідок чого в деяких із них було мовби тря злитих разом черепних склепіння — велике всередині і двоє менших, вище вушних отворів.
Посувгючись один за одним, люди відміряли півтора витка спіралі; раптом їх зупинив різкий ривок: кабель, який з’єднував прожектор з всюдиходом, розмотався до кінця. Лікар хотів іти далі, присвічуючи ліхтариком, але Координатор не дозволив. Від головного тунелю через кожних кільканадцять
Днища пузирів тонким шаром вистеляв мілкий, білуватий пил, подекуди в ньому виднілися неясні просвіти, схожі на якісь незрозумілі сліди чи рисунки. Лікар, який ішов останнім, щокрок зупинявся біля випуклих стінок; він ніяк не міг зрозуміти, яким чином підвішено ці скелети, що їх підтримує; він хотів обійти один з гроноподібних «стільників» бічним коридорчиком, але Координатор квапив, і йому не залишалося нічого іншого, як відмовитись від подальших досліджень, тим паче що Хімік з прожектором віддалився вперед і довкола панувала темрява, в якій можна було розгледіти хіба що слабке поблискування стінок стільників.
Вони спускалися дедалі швидше й нарешті вийшли до всюдихода. Після тунелю, в якому стояла важка задуха, тут повітря було свіже й приємне.
— Вертаємося до своїх? — напівзапитливо-напівствердно озвався Хімік.
— Ще ні, — відповів Координатор.
Він розвернув машину на місці — жолоб був досить широкий, — фари великою дугою протнули блискучий морок, всюдихід з’їхав по крутому схилу і раптом опинився навпроти входу, який, наче довгий низький екран, освітлювався останніми відблисками вечірньої заграви.
Координатор вирішив об’їхати довкола циліндричну споруду. Вона входила в грунт конічним, випуклим коміром з литого металу; вони не об’їхали навіть її половини, коли в світлі фар блиснули довгасті брили з гострими, мов бритва, гранями; вклинені одна в одну, вони перегородили їм дорогу.
Координатор підняв жерло прожектора й повів ним по боках.
Очам його відкрилося залите сліпучим світлом коричнево-чорне нагромадження спадистих лав у тилу споруди. Спадаючи з невидимого в темряві схилу, магма нависала овальною стіною, яку підтримував густий ліс контрфорсів, похило укопаних щогл та ажурних підпор. Складне переплетення цих конструкцій разом з рухливими тінями впиралося системою з’єднаних між собою товстих дисків у фронт застиглої лави. Гігантські брили, тьмяні зверху і з полиском чорного скла на потрісканих бічних площинах то тут, то там перевисали через огорожі й ринули вниз, завалюючи металевий частокіл щебенем; саме ж чоло магматичної лави, розбухаючи, розсунуло деякі диски, втислося між них, зігнуло щогли, подекуди вирвавши їх разом з клиновидними блоками основи.
Картина цього поєдинку з горотворчими силами планети, який вражав своєю жорстокістю, була така близька й зрозуміла людям, що вони покинули це місце, трохи піднісшись духом. Всюдихід здав задом на вільний простір між схожими на палиці колосами й поїхав далі в глиб долини.
Дивна алея бігла рівно, мов стріла. Нараз всюдихід в’їхав між приземкуваті, видовжені, мов хлібні лани, чотирикутники струнких чаш, точнісінько таких самих, як ті, що росли на рівнині довкола ракети. Змієвидні зарості, пронизувані світлом фар, зблискували рожевуватим м’якушем, що проглядав з-під болотисто-сірої оболонки. Мовби розбуджені світлом, вони пробували корчитися, але рух цей був надто млявий, щоб перейти в якусь рішучішу акцію — тільки хвиля безсилих здригань перебігала за кілька метрів від людей у конусах світла фар.
Координатор
Темряву виповнювала важка духота; здавалося, всю органічну матерію тут поїли якісь хімікалії. Після перших же кроків люди по коліна зав’язли у звалищах скловидних оболонок. Хімік заплутався ногами в металевій сітці. Коли він нарешті з неї вивільнився, з-під щебеню показалися довгасті жовто-білі уламки. Піднятий угору прожектор освітив зяючий пролом у склепінні, з якого звисали кетяги стільників; деякі з комірок були відкриті, порожні; довкола валялися рештки скелетів. Обережно ступаючи по хрусткому осипу, люди вернулися до всюдихода й поїхали далі.
Поминули групу сірих звалищ у заглибині; прожектор освітив, нове випинання на схилі й скісні контрфорси, які підпирали цей невеликий зсув і лійкоподібно розширював лися вгорі, а внизу впиралися в грунт гачкуватими лапами; всюдихід перестав гойдатися й підстрибувати, мчав гладенькою, наче залитою бетоном поверхнею в бік далеких вогнів, які зливалися в сірувату пляму; шлях їм раптом перетнула довга шпалера колон, за нею видніла ще одна; цілий ліс колон підтримував аркоподібне склепіння. Цей своєрідний неф був відкритий з усіх боків. Трохи нижче від того місця, де арки підіймалися над колонами, мов крила, що зриваються в політ, бовваніло щось схоже на зародки чи на початий нових арок, нерозвинених, стулених, мов посклеювані листочки.
По сходинках, дрібненьких, наче зубки, машина в’їхала між колони. В їхніх формах була якась незвичайна правильність, більш рослинна, ніж геометрична, бо хоч усі вони були між собою схожі, важко було віднайти серед них дві однакові — то тут, то там дрібні зміщення пропорції, якісь вузлуваті потовщення, від яких розходилися крилаті площини.
Всюдихід тихо котився по кам’яній поверхні, довгі шеренги колон відступали назад разом з лісом тіней, які стелилися горизонтально; нарешті позаду залишилася остання шеренга, склепіння зникло, і люди побачили перед собою вже вільний простір; удалині тлів низький, тьмяний відблиск.
Слабо попискуючи гальмами, всюдихід дедалі повільніше їхав по скелястому грунту; Координатор зупинив машину за метр від кам’янистого урвища, яке несподівано відкрилося під ними.
Внизу темнів лабіринт мурів, які глибоко ввійшли в грунті і були схожі на старовинні земні фортифікації. Їхні зубчики сягали рівня майданчика, на якому стояли люди. Наче з висоти пташиного лету, заглядали вони в чорні ущелини вуличок, вузьких, покручених, з прямовисними стінами. В мурах виднілися темніші, косо націлені в небо ряди чотирикутних отворів, із закругленими кутами. Їхні контури зливалися в монолітну масу, яку не освітлював жоден промінчик світла: трохи далі, там, де зір уже не міг нічого розрізнити, — розливалася слабка заграва, а ще далі вогні густішали й, злившись у суцільну пляму, повивали камінні грані нерухомою золотистою імлою.
Координатор підвівся й спрямував прожектор у глибину вулички під муром, на гребені якого зупинився всюдихід. Сніп світла впав на самотню, веретенисту колону, яка стояла посеред мурів, що розходилися дугою, кроків за сто від всюдихода. По її боках, іскрячись, безшумно стікала вода. Довкола колони на трикутних плитах виднілися купки річкового піску; трохи віддалеки, на краю освітленого простору, валялася перекинута, відкрита з одного боку, пласка посудина. Люди відчули повів нічного вітру, й тут же знизу, з вуличок, долинув мертвий шелест, який видає сухе бадилля, гнане вітром по бруківці.