Соляріс. Едем.
Шрифт:
— Давайте спробуємо тепер відкрити люк, — нагадав раптом Хімік, коли вони повернулися в ракету.
Кібернетик сидів над мікроскопом і порцію за порцією розглядав осколки снаряда. Коли до нього зверталися, він нічого не відповідав.
Важко було всидіти отак на місці й нічого не робити, отож усі п’ятеро подалися до машинного відділення. Контрольні лампочки замкового механізму все ще горіли. Інженер ледь торкнувся ручки, і стрілка слухняно здригнулася — кришка люка відійшла. Він відразу ж її закрив й повідомив:
— Будь-якої хвилини ми можемо виїхати
— Кришка може зависнути в повітрі, — застеріг його Фізик.
— Пусте, до поверхні залишиться щонайбільше півтора метра. Для Захисника це дрібниця. Подолає.
Однак поки що не було доконечної потреби залишати корабель, і вони знову повернулися до бібліотеки. Кібернетик усе ще корпіз над мікроскопом. Здавалося, він перебував у якомусь трансі.
— Залиште його — може, на щось наштовхнеться, — сказав Лікар. — А тепер… нам треба чимось зайнятися. Я пропоную просто ремонтувати корабель…
Усі повільно підвелися з місць. Бо що їм іще залишалося робити? П’ять чоловік спустилися в рубку, де й досі виднілося ще найбільше слідів руйнувань. З пультом управління довелося добряче-таки поморочитися: тут потрібна була точна, майже ювелірна робота, кожен ланцюг перевіряли спершу у вимкненому стані, потім під напругою. Координатор раз по раз підіймався нагору й мовчки повертався назад, його ніхто вже ні про що не запитував. У рубці, яка на п’ятнадцять метрів заглибилася в грунт, відчувалася легка вібрація. Так минув полудень. Робота, не зважаючи ні на що, посувалася вперед. Вона б пішла іще швидше з допомогою автомата, однак оголювати спостережний пункт було небезпечно. До першої години автомат нарахував понад вісім тисяч вибухів.
Хоч ніхто не був голодний, приготували обід і поїли, — щоб зберегти сили й здоров’я, як сказав Лікар. Тепер із цим клопоту було вже мало — посуд мити не доводилося, його просто кидали в пащу посудомийної машини. О другій годині дванадцять хвилин вібрація раптом припинилася. Всі відразу покинули роботу й вибігли на поверхню. Сонце затуляла хмарка, перед ними лежала золотиста рівнина, дрібненький пил, збитий вибухами, осідав, панувала мертва тиша.
— Кінець?.. — невпевнено запитав Фізик.
Голос його прозвучав напрочуд гучно — за ці кілька годин вони звикли до безнастанного гуркоту.
Останній вибух, зареєстрований автоматом, мав порядковий номер десять тисяч шістсот чотири.
Люди повільно вийшли з тунелю. Ніде нічого. Тиша. На відстані від двохсот з лишком до трьохсот метрів довкола ракети тягнулася смуга переораного, перемеленого грунту, подекуди окремі вирви зливалися в суцільні провали.
Лікар видерся на бруствер.
— Ще ні, — зупинив його Інженер. — Почекаємо.
— Скільки?
— Хоча б півгодини, а краще годину.
— Детонатори сповільненої дії? Але ж там немає вибухових зарядів!
— Невідомо.
Хмара сповзла із сонця, посвітлішало. Люди стояли н роздивлялися на всі боки — вітер майже вщух, робилося щораз гарячіше. Координатор перший почув якийсь шелест.
— Що це? — прошепотів він.
Усі нашорошили вуха. Їм теж здалося, ніби вони щось
Шелест був такий, немовби вітер ворушив листям кукурудзи. Але довкола, скільки сягало око, не було ні кущів, ні листя — нічого, крім кільця перекопаного піску. Повітря було мертве, гаряче, далеко над пагорбами тремтіло марево. Шелест не припинявся.
— Це звідти?..
— Так.
Вони говорили пошепки. Тепер шелест долинав рівномірно з усіх боків.
— А може, це пересипається пісок?..
— Вітру зовсім немає… — тихо сказав Хімік.
— Ні, це не вітер. Це там, де снаряди…
— Я піду туди.
— Ти що, збожеволів? А якщо в них дистанційні детонатори?
Хімік зблід. Він позадкував, немовби хотів зістрибнути в тунель. Проте довкола було так світло, все застигло в такій непорушності — його товариші теж стояли не ворушачись, — що він зціпив зуби, стиснув кулаки й залишився. Шелест, рівномірний, швидкий, долинав з усіх боків. Згорблені, напружені, мов струни, люди закам’яніли й, здавалося, несвідомо очікували удару, — це було в тисячу крат гірше, ніж канонада! Сонце повисло в зеніті, по рівнині повільно повзли тіні клубчастих хмар, що громадилися на пласких основах, схожі на білі острови.
На обрії ніщо не ворушилося, скрізь була абсолютна порожнеча — навіть чорні чаші, палички яких перед цим невиразно бовваніли на тлі далеких дюн, — навіть вони щезли! Люди помітили це лише тепер.
— Дивіться! — крикнув раптом Фізик і випростав перед собою руку.
Але це сталося майже одночасно — і з усіх боків. Можна було озиратися на всі чотири сторони світу, і скрізь вони бачили б одне й те саме.
Зритий вирвами грунт здригнувся, сколихнувся. Скрізь, де впали снаряди, з нього виповзало щось лискуче на сонці. Майже рівна, схожа на гребінь лінія блискучих паростків, подекуди в чотири, а подекуди в п’ять і шість рядів. Вони виростали з грунту так швидко, що, напруживши зір, можна було майже помітити, як вони більшають.
Хтось вибіг із тунелю, помчав, мовби не бачачи їх, уперед, до вигнутої лінії дзеркальних вогників. Це був Кібернетик. Усі закричали й кинулися за ним.
— Я знаю! — кричав він. — Знаю!
Він упав навколішки перед склистим багаторяддям паростків. Вони вже стирчали на палець із грунту, а біля основи були завтовшки з кулак. Довкола кожного з них легенько ворушився пісок, в углибині щось гарячково тремтіло, копошилося, працювало. Здавалося, там водночас пересипалися мільярди найдрібніших зернинок.
— Механічні живчики! — вигукнув Кібернетик.
Він намагався руками розкопати грунт довкола найближчого паростка. Але в нього нічого не виходило. Пісок був гарячий. Кібернетик відсмикнув руки. Хтось метнувся по лопати, за хвилину всі гарячково заходилися копати; навсібіч полетіли грудки грунту. Заблищали розчленовані, довгі, посплутувані, наче коріння, жили дзеркальної маси. Вона була тверда, дзвеніла під ударами лопат, мов метал; коли яма досягла метрової глибини, люди спробували вирвати це дивне утворення, але воно навіть не ворухнулося — так міцно зрослося з іншими.