Сьомий хрест

Зегерс Анна

Франц вирішив після зміни поїхати на велосипеді у Франкфурт: він хотів дещо купити у крамниці на Ганзагасе, водночас він зможе розпитати і про родину Меттенгаймерів. До Франца підійшов Горішок і підліз під самісінький лікоть. Францова рука смикнулася, він зіпсував пластинку. З переляку він пошкодив і другу, та й третя теж вийшла не досить чітка. Францове обличчя спалахнуло від люті, він ладен був кинутися на хлопця. Той зробив йому гримасу — кругле обличчя Горішка в яскравому світлі було біле, мов крейда, а під зухвалими, блискучими очима залягли темні тіні втоми.

Франц глянув і відчув

раптом весь цех таким, яким бачив і чув його п’ять тижнів тому, коли вперше прийшов сюди. Він чув дзижчання пасів, що вгризається людині в мозок, змішує всі думки, але не забиває тихого шурхотіння металевої стрічки по конвейєру. Він бачив обличчя, які в світлі ліхтарів здавалися неживі, і лише м’язи злегка посіпувалися кожні три секунди, коли рука натискувала на важіль. «Тільки тоді вони посіпуються», — подумав Франц. Він забув, що сам мало не накинувся на Горішка тільки за те, що через нього зіпсував пластинку.

Недалеко від заводу, де працював Франц — які-небудь півгодини їзди велосипедом, — на людній вулиці поблизу Франкфуртського вокзалу зібрався величезний натовп.

Люди витягали шиї. Серед масиву будинків, де стояв великий готель, ловили злодія. Ніхто не дивувався, що в цьому брав участь не тільки чималий наряд поліції, а й есесівці. Казали, що цьому злодієві вже кілька разів вдавалося замести свої сліди, а зараз його тільки що застукали на гарячому в номері готелю, де він украв кілька перснів і разків перлів.

— Чисто тобі кіно, — казали люди. — Сюди б іще Грету Гарбо.

Люди усміхалися, здивовані й зацікавлені. Скрикнула якась дівчина. Вона щось побачила вгорі, на краю даху готелю, чи, може, їй тільки так здалося. Натовп глядачів дедалі густішав, дедалі зростало напруження. Люди чекали, що ось-ось вони побачать якусь істоту, щось середнє між привидом і птахом. Тепер приїхали ще й пожежники з драбинами й сітками. Водночас почалася метушня у дворі готелю «Савой». З підвалу вискочив якийсь хлопець і хотів пробитися крізь натовп. Але у людей, збуджених довгим чеканням і різними історіями про небезпечного злодія, прокинувся мисливський інстинкт. Вони обступили хлопця, жорстоко побили його і потягли до найближчого поліційного вартового; виявилося, що хлопець — звичайний собі помічник офіціанта, що поспішав на вокзал.

А той, за ким вони ганялися, вже сидів на даху готелю «Савой», за димарем. Це був Беллоні, у звичайному житті Антон Майєр; але куди воно поділося, його звичайне життя? Беллоні, акробат, який для Георга та його товаришів до останньої хвилини залишався чужий, хоч і був, мабуть, порядний хлопець, а втім, Беллоні і сам розумів, що для Георга він так і лишився чужий. Щоб заслужити чиюсь довіру, треба було довше прожити разом. З свого місця за димарем Беллоні не бачив поблизьких вулиць, забитих людьми, що жадібно стежили за кожним рухом поліційних і аж тремтіли від бажання самим кинутися ловити злодія. Через низеньку залізну решітку на похилому даху він бачив лише далекий край рівнини, на заході він бачив чисте блідо-голубе небо, на якому не видно було жодного птаха, жодної хмаринки. Внизу чекала юрба, а він чекав на даху, сповнений мужнього спокою, що його в ньому виховували з дитинства, спокою, яким він у цирку чарував глядачів, причому вони й самі

не знали, чому їм так подобаються його нехитрі фокуси. Беллоні здавалося, що він уже давно чекає тут нагорі, так давно, що, якби переслідувачі напали на його слід, його б уже знайшли.

Три години тому його мало не заарештували на квартирі матері його давнього друга. Вони служили колись в одній трупі, поки з його другом не трапився нещасний випадок. Але поліція, крім інших заходів, склала списки членів усіх труп, до яких Беллоні колись належав. Простежити ці зв’язки було так само легко, як оточити кілька кварталів міста. Коли в квартиру вдерлися поліційиі, Беллоні вискочив у вікно, добіг до району вокзалу; він двічі мало не потрапив до рук поліції і, нарешті, крізь обертові двері ввійшов у готель. Беллоні був у новому костюмі, який він дістав напередодні, тримався так упевнено й спокійно, що його вільно пропустили у вестибюль.

Він мав трохи грошей, і до нього знову повернулася слабка надія, що йому пощастить виїхати залізницею.

Відтоді не минуло й півгодини. Зараз у нього вже не було жодної надії, але й без надії він до останку боротиметься за свою волю. Для цього треба спуститися на дах сусіднього будинку. Обережно й повільно він сковзнув униз похилим дахом до маленького, вмурованого в стіну димаря біля самої решітки. Йому здавалося, що його не завважили. Коли ж він глянув через решітку вниз, то побачив густий натовп, що оточив квартал. Він зрозумів, що це кінець. Адже ті люди й зібралися в провулках, щоб не дати йому втекти.

Тепер Беллоні бачив перед собою ціле. місто, Майн, заводи Гехста і. схили Таунусу. В широкому мереживі вулиць і провулків натовп, що зібрався внизу, видівся йому лише маленьким чорним кільцем навколо масиву будинків. Безмежний ясний простір, здавалося, чекав від нього такої майстерності, якої годі йому було досягти. Може, спробувати злізти? Чи, може, просто чекати? Прояв страху так само, як і прояв мужності — безглуздя. Але не був би він Беллоні, аби не обрав із двох безглуздь останнє. Він спустив ноги і дотягнувся ступнями до решітки.

Беллоні помітили ще тоді, коли він сидів за другим димарем.

— В ноги, — сказав один з двох хлопців, що ховалися за вивіскою на краю даху сусіднього будинку. Другий прицілився і, переборовши легку нудоту, чи, може, просто хвилювання, вистрілив, як йому наказав перший. Потім обидва спритно й сміливо вилізли на дах готелю позаду Беллоні, бо той, незважаючи на біль, не тільки не випустив з рук решітки, а ще міцніше вчепився в неї. Тоді переповз через ріг даху, залишаючи за собою кривавий слід. Ще раз зібрав усі сили і перекинув своє тіло через низеньку решітку раніше, ніж вони встигли схопити його.

Він упав у двір готелю, і глядачам довелося розійтись, так і не побачивши нічого надзвичайного. Але у домислах гультяїв, у збуджених розповідях жінок він ще довго ширяв над дахами, — напівпривид, напівптах. Коли Беллоні помер у лікарні — він дотягнув до полудня, — про нього усе ще сперечалися.

— Вам треба лише констатувати смерть, — сказав молодий лікар до старшого. — Не думайте про ноги. Адже він помер не тому.

Переборовши легке почуття відрази, старший зробив так, як наказав йому молодий.