Сьомий хрест
Шрифт:
V
Було о пів на одинадцяту ранку. Причетникова дружина, на чолі цілої армії прибиральниць, порядкувала згідно з твердим планом, встановленим у Майнцському соборі.
За цим планом протягом року чепурили весь собор.
Простим прибиральницям доручались, проте, лише певні ділянки — плити, стіни, сходи, лави. Національні святині німецького народу чистили м’якими віниками та пилососами складної системи самі причетникова мати й дружина.
Тому
— Поглянь-но на це, — сказала дружина причетникові Дорнбергеру, що саме вийшов з ризниці. Причетник подивився на підозрілу знахідку, швидко зміркував щось про себе і гримнув на дружину:
— Роби своє діло!
Потім пішов з вузликом через двір» до єпархіального музею.
— Отче Зайтце, — сказав він, — подивіться-но.
Священик Зайтц, теж чоловік років шістдесяти, розгорнув вузлик на скляній вітрині, в якій на оксамиті лежала колекція хрестильних хрестів, кожний за номером і датою. З вузлика випав якийсь брудний клапоть. Отець Зайтц підвів голову. Вони подивились один одному в вічі.
— Навіщо ви мені принесли це брудне лахміття, дорогий Дорнбергере?
— Моя жінка, — сказав причетник повільно, щоб священник Зайтц мав час подумати, — тільки що знайшла його за епіскопом Зігфрідом фон Епштайном.
Священик здивовано поглянув на нього.
— Скажіть, Дорнбергере, — промовив він, — що ми, бюро знахідок чи єпархіальний музей?
Причетник підійшов до нього ближче і тихо спитав:
— А може, віднести оце до поліції?
— До поліції? — перепитав священик з щирим подивом. — А хіба ви несете до поліції кожну шерстяну рукавичку, знайдену під лавою?
— Сьогодні вранці розповідали… — пробурмотів причетник.
— Розповідали, розповідали… Мало вам ще розповідають. Може, ви хочете, щоб завтра розповідали, ніби у нас в соборі люди переодягаються? А запах який! Знаєте, Дорнбергере, від цього ще можна чогось набратися. Я б усе це спалив. Мені, проте, не хотілося б палити цю гидоту в моїй плиті. А чи не запхати це ось сюди?
Залізну грубку топили з першого жовтня. Дорнбергер засунув туди вузлик і пішов собі. Запахло паленим ганчір’ям. Священик Зайтц відчинив вікно. З його обличчя зник веселий вираз, воно споважніло, навіть спохмурніло.
Знову щось скоїлося, і воно може або легко розвіятися крізь вікно, або згуститися до страшного смороду, від якого можна задихнутись.
Просякнута кров’ю й потом, Георгова куртка перетворювалася на вузький струмочок диму, що, на думку священика Зайтца, мав огидний запах і надто повільно виходив у вікно, а сам Георг в цей час уже дістався до Рейну і тепер ішов за водою по піщаній доріжці, що тяглася вздовж шляху. Давно, ще хлопчиком, він іноді гуляв тут.
В селах і містечках на захід від Майнца можна було легко перебратися на той берег човном чи пороном. Коли він думав про це раніше, надто ночами, все це здавалося йому безглуздим, пустою мрією, здійснення якої залежить від тисячі випадковостей. Але тепер, коли на нього щохвилі чигала небезпека, серед усіх цих
Ріка з буксирними пароплавами, які опускали труби, щоб пройти під мостами, протилежний берег із світлою смугою піску й рядом низеньких будинків, схили Таунусу вдалині — все це Георг побачив з тією надзвичайною виразністю, якої набирає місцевість у фронтовій зоні, під час великої небезпеки, коли всі обриси стають чіткі й опуклі, що, здається, починають трепетати. Ще на ринку Георг боявся, що йому забракне сил дійти до річки. Але тепер, коли він вирішив якнайшвидше вибратися з міста і години зо три йти проти води берегом Рейну, він відчув, що кволість його починає зникати, а земля, по якій він ступає, немов твердішає.
Він перебрав у пам’яті все, що сталося за останні кілька годин: «Хто мене бачив? Хто може мене описати?»
Тільки-но його опанували ці думки, як він одразу ж відчув себе пропащою людиною. Страх виникає тоді, коли якесь одне уявлення раптом заступає всі інші. І от на тихій доріжці, де ніхто не йшов за ним, страх упав на нього, мов грім з ясного неба. Його немов почала тіпати пропасниця, яка поволі стихала. Георг сперся на парапет. На якусь мить небо й вода перед ним потемніли. Потім це минулось, і Георг знову побачив світ у сяйві вранішнього сонця: над спокійною водою шугають чайки, і тиша, що залягла довкола, поглинає їх тужливе квиління. «Вже осінь, — подумав Георг, — чайки прилетіли».
Біля нього ще хтось сперся на парапет. Георг окинув поглядом сусіда: човняр у темно-синьому светрі. Якщо хтось стане тут біля парапету, він недовго стоятиме сам, зараз же один по одному підійдуть інші люди: вільні від роботи човнярі, рибалки, яким набридло сидіти з вудкою, старі діди. Потоки води, легкокрилі чайки, вантажники, що бігають туди й сюди по трапу, — усе це рухається для них, а вони стоять собі й дивляться. Біля човняра вже зібралося чоловік із шість.
Скільки коштує така куртка? — спитав човняр.
— Двадцять марок, — відповів Георг. Він хотів піти, але це запитання наштовхнуло його на одну думку.
На дорозі під парапетом з’явився товстий, майже зовсім лисий човняр.
— Алло! Гей! — крикнули згори. Він підвів голову, засміявся і схопив за ноги човняра, що стояв нагорі. Той міцно вперся ногами. Раз-два — і товстун, хоча й мав чималу вагу, підтягнувся на руках і просунув велику лису голову між ногами човняра. Посипалися привітання:
— Як ся маєте?
— Живу помаленьку! — відказав новоприбулий; він говорив з голландським акцентом.
З боку міста простував маленький чоловічок з вудочками й відерцем, яким діти граються в піску.
— А ось і наш Щупачок, — сказав товстун. Він розсміявся, бо Щупачок з своїми вудками і дитячим відерцем був для нього така ж невід’ємна частина цього рибного місця, як сонячне колесо в міському гербі.
— Хайль Гітлер! — крикнув Щупачок.
— Хайль Щупачок! — крикнув голландець.
— От ми тебе й впіймали, — сказав хлопець, у якого ніс скривився від удару кулаком, хоч здавалось, що він от-от стане на місце. — Ти ж купуєш рибу на базарі.